Найправдивіший з Чернігівської

Найправдивіша людина в світі з’явилася у Київському муніципальному театрі ляльок.

Хто він, персонаж барона Мюнхгаузена у сучасному божевільному світі; як він вписується до канви репертуару Театру ляльок на Чернігівській та які взаємозв’язки прослідковуються в середині вистави – ось основні теми роздумів тексту, який починається вже наступним абзацом.

Перша версія тексту була набагато довша, причинно-наслідкова та захватувала період від тріумфу Муніципального театру ляльок, який приходився на 2015/17 роки (з безумовним піком у 2016-у), до основ театральної какістократії та фактичного знищення закладу. Серпневі тези, які стали переможними під час конкурсу на заміщення посади директорської посади, впевненості у принциповій зміні політики театру не додали… Але для виваженої картини все ж потрібно декілька фактів. Саме тому з’явилася друга версія тексту, акцент якого перенесено безпосередньо на першу прем’єру за нового директора театру.

Найвправніший казкобудівельник Мюнхгаузен з’являється у театрі за часів, коли його фантазійні оповіді виглядають життєздатнішими за всю сучасну державну політику, а потенціалу харизми та підтримки – на перемогу у добрій сотні перегонах будь-якого рівня.

Вперше за останній час Київський муніципальний театр ляльок стає приводом для того, щоб говорити саме про культурний продукт, а не про чергові адміністративні «дивні справи». І направду, перший крок післяпрісних прем’єр останнього часу театр робить у бік видовищності. «Подібне від театру було неочікувано» – чується у відгуків тих, хто встиг переглянути виставу.

А що ж відбулося?
Театр ляльок вийшов за рамки ширми, переніс дію у простір сцени, використав ефектний світловий профіль та зібрав до купи художнє, пластичне та музичне рішення. Режисерський менеджмент із завданням видовищності «Мюнхгаузен» впорався!

Навіть по собі скажу, що індекс «мобільності» вистави – скільки часу з хронометражу вистави просидів у телефоні – мінімальний. Вистава для сімейного перегляду (уникаю формулювання «для дітей»), навряд може бути статичною та занадто говіркою. Достатньо поспостерігати за дитячою увагою до відеопродукту із динамічною зміною картинки. «Мюнхгаузен» – такий самий – кліповий, динамічний, кат-монтажний.

Продовжуючи продакшн-аналогію, далі говоритиму про основні складові театрального «кліпу». Домінуючий лейтмотив зустрічає глядача ще у промоційному ролику, авторитарно захоплює його увагу, прописується на підкорку, та на різні лади супроводжує саму виставу. Основна тема отримує аранжувальне забарвлення у відповідності від сюжетного розвитку у тому чи іншому епізоді, музичні акценти у заявлений агресивний спосіб визначають пункти уваги (слово «агресивний» використовуються у значенні домінанта, за яким просто йдеш, тому що не йти – не можливо). Єдине, що невиправданою виглядає спроба представити музичну виставу мюзиклом. Хоча в концепції найправдивішого титульного персонажу й не виглядає принциповим.

«Кліпову» аналогію суттєво підсилює пластичне вирішення вистави. Акторський розподіл зроблено за принципом концертного соло-бенефісу головного виконавця, якого формує та відтіняє кордебалет. Композиційно виглядає доволі ефектно, тим паче, що сприяє цьому і загальний витриманий стиль.

Тут починається розлогий абзац про художнє вирішення вистави. Театр ляльок епохи кольорової ширми все більше стає історією. Та й декораційний напрям де панують одноподібні хатинки-стежинки-деревинки – також поступаються місцем сценографії. Вистава переходить до символічного простору, художник-постановник шукає вирішення вистави, а не просто малює фанерні віконця.

У «Мюнхгаузена» Віри Задорожньої все склалося – кейсу цілком може стати прикладом для учбового розбору сценографічного прийому – мінімалізм, символізм, образність, універсальність, трансформерність. Низка порожніх конусів забезпечують та наповнюють виставу, роблять її предмето– та змістовнонаселеною, при цьому залишаючи вільним сценічний простір. Постамент пам’ятника – гармата – телескоп – круп тварин та рибин – поле битви – фундамент міста… Може, що ще недофіксував з першого перегляду… Але вся ця трансформаціє придумана та продумана під конкретну виставу, що візуально підкупає та вигідно виділяє роботу на фоні інших, і не лише з колекції вистав театрів ляльок.

Проте, варто відмітити, що наявні приклади сценографічних успіхів київський театр ляльок (і на горі, і на Чернігівській) далеко не завжди реалізуються на всю закладену потужність. Оскільки, яка б не була задумка художника, опановує рішення та доводить до фіналу саме режисер. Непоодинокі випадки, коли з різних причин режисери вирішують вистави із ресурсним художнім вирішенням на третинку-половинку…

Режисура «Мюнхаузена» Руслана Неупокоєва виглядає вельми обережною, яка балансує поміж яскравовираженими художніми, музичними, пластичними домінантами, швидше підпадає під їх вплив, ніж вибудовує власну картину та ставить інструменти на службу основному замислу.

Саме тому мої очі – повністю віддані візуальному динамічному зображенню, вуха вловлюють натхненність аранжування, уява малює можливості чарівних трансформацій епізоду в епізод, конуса-постамента у конус-гармату… А реальність повністю ігнорує обраний відкритий спосіб існування на сцені, та «монтажні склєйки» виносить за лаштунки. Варіант, що це такий спосіб творення вистави – направду, не витримує критики – скоріше за все, що елементарно не зійшлися у розмірах костюм та його носій.

Що ж у підсумку?
Муніципальний театр ляльок зробив перший крок виходу з мистецького забуття – отримав динамічну візуальну картинку, яка на базовому рівні цілком гарантовано викликатиме глядацький захват. Все для цього – і літературний герой, і його театральний аватар (актор Петро Чичук), і музичний ряд (композитор Євген Столяр), і неймовірно ресурсний візуальний образ (художник Віра Задорожня). Всього цього для гарних відгуків цілком достатньо. Більш того, в холі театру працює тематична фотозона – до справи стали базові інструменти маркетингу.

Тепер справа за виходом просто візуального рівня на мистецький. А тут вже не обійтись самим кліповим методом, коли історії самі по собі випадкові та колажні, коли склеюються вони у спосіб «хованка від глядача», коли маночки дорослого глядача виглядають іншородно та нарочито.

Зробили перший крок – можливо, буде і другий!
Дитячий театр достойний найякісних постановчих робіт!