24 миттєвості війни

Потік подій й до того був не найповільнішим…
А з самого ранку 24 лютого 2022 й по сьогоднішній, 24 день активний бойових дій восьмого року війни – й того більше.
Всі ці «відтермінування для усвідомлення» – відкладено у довгу шухляду, та віддані тим, хто може розкладати пазлики без сирени за вікном.

Під час війни працює хіба що швидкопис, нотатка на серветці, чи миттєвий скрін, навіть без відповідного кадрування…
Й далі, вперед, сортування буде згодом.

Ну й, звісно, що всі нотатки військового часу поділяються на дві частини – те, що отримало широкий розголос, й стало надбанням громадськості, й те, що зберігається в окремій папочці до перемоги. А, ну й ще нікуди не дівалася когорта мовчунів та дискомунікаційників, але не про них зараз.

Те що поняття контент-плану відносно «Театральної риболовлі» завалилося – навіть згадувати не доводиться. До пари завалився й хостинг, на якому розміщено портал – DoSівська атака поклала ресурс першого ж дня війни, тому «Хроніки військового часу» зосередилися сторінками фейсбука, телеграма, інстаграма. Відеонарізки складені окремим плейлистом на ютубі.

Ну а до відновлення роботи порталу – ретроспективна хроніка минулих 24 днів війни.
Тож…

24 лютого розпочалося не з кави…
Скоріше, з набору слів на закріплення, з уроку мовознавства від Ярослави Кравченко – її допис 18+ напередодні, про українізацію лайки став максимально на часі, до того ж ще перечув «легалізацію» мату на період військового часу.

Шок.
Введення військового стану.
Одне за одним повідомлення про скасування вистав.
Спроба мистецьки протистояти почутому – одеський «Театр на Чайній» заявив о готовності попри все зіграти вечірню виставу – зіштовхнувся із реальністю. О 9-й заявили, а вже о 10 все ж таки повідомили про відміну.
Хоча, випадків про дзвінки й повідомлення, в яких перепитували, чи точно-точно виставу відмінили, бо у них квиточок придбаний, – тривав ще протягом доброго тижня по всій країні.

Широкомасштабне військове вторгнення в Україну стало каталізатором млявого суспільного процесу, з толерування агресора, яке тривало роками, а в глобальному сенсі – десятиліттями. Всі ці «невдобності» та «не_все_так_однозначності» почали вирішуватися блискавично. Те, що з різних причин Артему Свистуну не вдавалося провести перемовним шляхом з 2017 року, сталося вже першого дня війни – Миколаївський академічний художній драматичний театр рішенням колективу викреслив зі своєї назви слово «російський». Й допоки юридично-формальні нюанси будуть вирішуватися, оновлення інтернет-ресурсами театру відбулося.

Повна панорама театрального «російськопаду» в театральній Україні виглядає так:
24 лютого – Миколаївський академічний художній драматичний театр;
28 лютого – Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки;
1 березня – Харківського театр ім. Олександра Пушкіна;
2 березня – Одеський драматичний театр.

На сьогоднішній день токсично-російськими залишилися лише театри на тимчасово окупованих територіях: Луганський академічний обласний російський драматичний театр (з 2014-го – Луганський академічний російський драматичний театр ім. Павла Луспєкаєва), Донецький обласний російський театр юного глядача (наразі – Донецький республіканський академічний молодіжний театр), Російський драмтеатр Чорноморського Флоту Лавреньова, Севастопольська росдрама Луначарського, Кримська росдрама Горького.

Перевернутий 24 лютого світ вельми спростив, здавалося, складний світ з усіма його напівтонами. Реальність отримала всього два забарвлення: чорне і біле. Тому й кожен для себе визначався про те де він: хто в місті, хто в прямих стрімах з найгарячіших точок, хто в евакуації в межах країни, хто за кордоном. Імена а тим паче світлини мирних мешканців (зокрема акторів, режисерів, працівників театру), що стали до лав Збройних сил України – окрема величезна сторінка, яка обов’язково має бути досліджена та вшанована по перемозі (далеко не все можна виносити у публічний простір).

На протилежній чаші – не без «ложки дьогтю» – історія мальчиша-плохіша, який відпрацьовував свою «корзину печива» життями українців, зливаючи данні та коригуючи вогонь противника (скрипаль Академічного камерного оркестру Волинської обласної філармонії «Кантабіле» Ілля Сметанін).

Відкрився й інформаційний фронт. Митці масово виходили в ефіри як соцмережеві, так і медійні, коментували військову ситуацію для українських та закордонних ЗМІ. Інструмент звернень випробували всі, й доволі активно: від інстаграм-сторіз та фейсбук-дописів акторів, до спільнотеатральних відео.

Одеські театри самоорганізувалися, й виступили єдиним фронтом на фоні Одеської опери. Звернення відзняли міські ЗМІ, поширення розійшлося знатне. Але до законсервованої шкаралупи російських театральних діячів було не достукатися. Поодинокі NoName відгуки надійшли від кількох російських театрів у відповідь на адресну мейл-розсилку Театру Водяного. Окрема спроба – офіційний лист НСТД України до СТД росії.
Власне…
Писати на ім’я Калягіна – ефект передбачуваний…

І це при тому, що сказати про зовсім нульовий ефект не можна.
Був навіть Відкритий лист російських працівників культури та мистецтва проти війни з Україною. У період з 25 по 27 лютого підписи дійшли до 2000+. А з 4 березня, по прийняттю «закону про фейки» й сам лист, й всі підписи під ним були видалені. Скорботне повідомлення з цього приводу зазначало цифру у 18000 підписантів.
Навіть, якщо й так, то перших осіб культурного шару серед них все рівно не значилося, а розуміння, що 18 тисяч на майдані – це нічогенька собі сила – ще не наступило
По російському культурному «борду» трішки згодом пройшовся Стас Жирков у своєму відеозверненні: максимально емоційно, однозначно, аргументовано.

За попередніми планами матеріалу, в цьому місті мав бути абзац про театральний перебіг подій на території країни-агресора, з усіма їх заборонами називати війну війною, маніпуляціями навколо «спеціальної операції» та дуже нейтральними голубами у фейсбучиках…

Проте оглядів з московії не буде. Це точно не про сьогодні, не про зараз, й не про найближчий час. Культура, яка призвела до подібного, навряд може й надалі називатися КУЛЬТУРОЮ, а її служителі автоматично з лідерів та «володарів думок» перетворилися та біомасу, яка не варта витраченого на них часу.
Запитання директорки Одеського театру юного глядача Оксани Бурлай-Пітерової: «Про що ви, після війни, цієї жорстокої війни, яка триває зараз в Україні, про що ви ставитиме свої вистави? Про що ви будете грати? Які людські цінності у вас залишаться?» – визначений вектор пошуку всього мистецького суспільства надовго ізольованого простору.

Усвідомлення водорозділу між минулим часом та дійсністю відбулося. В одних регіонах більш повільно – оголошеннями про тимчасову відміну вистав. В інших, менше довірливим ефемерним сподіванням на адекват ворога – зі створення на своїй базі волонтерських центрів, перекваліфікація гримерок, підвалів глядацьких залів та сценічних просторів під хостели тощо (безліч кейсів з театрів Львова, Рівного, Миколаєва, Чернівців, Полтави та багатьох інших театрів міст). До військового діла йшли і костюми й декорації – маскувальну сітки у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької сплели з декорації вистави «Ісус, син Бога живого»). Франківський драмтеатр – без зайвих пестощів став криївкою для людей мистецтва – «Рух опору — Рух допомоги». Все це одразу, із розумінням того, хто такий ворог, й чого вартують слова до нього.

Картина з театрами в різних куточках країни могла кардинально бути відмінною одна від одної. У результаті авіаударів по центру Харкова стоїть ушкоджений Харківський театр ляльок. МАРІУПОЛЬ… (трагедію Донецького драмтеатру вже кількаразово виклав закордонним ЗМІ, й про цю рану що кровоточить буде окремий наступний допис).

Далі все змішалося. Життя і смерть.
Люті страждання та щирі посмішки, які на цьому фоні видаються єдиними цеглинками у фундаменті подальшого відродження. Родина Наталки та Ольги Сумських провели в останній путь матір родини – Ганну Іванівну. Під обстрілами в Ірпіні загинув Павло Лі, від тяжких ран під час київського обстрілу помер артист балету Київської опери Артем Дацишин, під час ракетного обстрілу житлового будинку в Києві загинула акторка Молодого театру Оксана Швець.

Й тим самим часом життя все ж таки триває. Наталя Васько пройшла обряд вінчання… А за час протистояння в самому лише Києві народилося 757 немовлят.

На цьому фоні виглядає надпотужною світова реакція на всіх рівнях – від міжнародних санкцій росії, уходу світових брендів з російського ринку та байкоту країни, до всебічної підтримки України. Мистецькі акції та перформанси (Міський театрі литовського міста Алітус провів акцію Солідарності з Україною вже 24 лютого), читання творів українських драматургів, спецпокази вистав, та тисячні виходи на площі міст, гуманітарна допомога та прихисток біженців. Освітлення пам’яток кольорами українського прапору та виконання гумну України всіма куточками світу, від поодиноких соло до Метрополітен опера та хорового виконання на відкритих майданах (у тому числі й перед російськими амбасадами). Використання жовто-блакитних тем в соцмережах театрів світу, проведення заходів для українців, які вимушено опинилися поза своєї країни.

Свої чіткі позиції щодо війни в Україні заявила велика кількість митців. Від використання елементів прапора в своїх вечірніх сукнях, до прямих звернень, або промов під час урочистостей. Міністр культури Литви Сімонас Кайрис першими днями війни поставив питання про виключення Рімаса Тумінаса з керівного складу Малого театру Вільнюса, згодом поставив під сумнів головування росії сесією комітету Всесвітньої спадщини, запланованої в Казані, на фоні знищених об’єктів в Україні. Міністр культури Італії заявив про готовність уряду взяти на себе відновлення зруйнованого драматичного театру в Маріуполі тощо.

Вимушені біженці за кордоном так само не покладають руки. Окрім волонтерських та координаційних напрямків триває робота по створенню мистецького продукту. Навколо акторки Анни Матійченко утворюється Український театр в Празі, директорка – художня керівниця театру «Золоті ворота» Ксенія Ромашенко займається культурною дипломатією в Литві тощо.

Студенти театральних вишів, які вельми раптово припинили своє навчання, самоорганізувалися у проєкт, де записують та викладають казки, вірші, колисанки у набравшому популярність телеграм-каналі «Павлуша і Ява». Віталіна Біблів в образі баби Наташі виходить у регулярний онлайн. Активізувалися поєтичні та пісенні м’язи по всій країні (військова лірика Розенбаумів та Висоцьких уходить до історичного небуття). Яскраві поетичні взірці з’явилися й на театральному ґрунті. Перші повідомлення про відновлення показу вистав приходяться на другий тиждень війни. Не йдеться про стаціонарні вистави, здебільшого – театри ляльок працюють виїзні вистави для діточок-переселенців (львівські «І люди, і ляльки», Рівненський театр ляльок, Чернівецький театр ім. Ольги Кобилянської тощо). Франківський театр грає «Гамлета» в підвалі театру.

Приблизно одночасно розпочинаються репетиції вистави про больові фантоми війни – п’єсу «Саша, винеси сміття» Наталки Ворожбит в Одесі репетирує Максим Голенко, у Вільнюсі – Стас Жирков (поки що в онлайн форматі). Цікавість до всього українського фіксується по всьому світові. Запити на безпосередньо театральний контент надходять з країн Європи (інша справа, що далеко не кожен театр може забезпечити відповідний відеоматеріал для задовільнення подібних запитів. Але то вже інша тема).

Ще більша проблема із внутрішніми театральними комунікаціями. Їх як не було до того, так ще й не активувалися під час війни. Лише один приклад – до ініціативи «десанту» українських митців у Литві з оцифровки театральних втрат від військового вторгнення (елементарно порахувати кількість не зіграних вистав) долучилися всього пару десятків театрів. Й це з близько семи сотень, про існування яких знає «Театральна риболовля».

До цього додаються нотки «Радіо Скорбота» у перших, невпевнених відеовиступах українських митців, мовні срачі та поява на 23-й день війни боязкого запитання про етичність займатися мистецтвом під час війни. На фоні мінімальної акустики культури навіть логічним виглядає крок з перерозподілу коштів УКФ: 583 млн грн скасовують з мистецьких проєктів.

Проте, ця війна довела безпорадність вертикальних структур (рівно незрозумілими виглядають як функції НАТО, так і НСТДУ), відсутність структурно потужних одиниць з числа театральних митців (виявилася порожнеча серед тих, хто міг би потужно заявити позицію, або заклик на весь світ (чи, бодай, на Європу)… Не до кінця сформоване розуміння, що таке «російська культура» у значенні Большого театру на фасаді, й танків у Празі на задньому. Протидія інформаційним атакам хоч і є, проте, ще дуже й дуже потребує підсилення, роботи навипередження.

Й все більший акцент на самоорганізацію та формування горизонтальних структур. Чого лише вартують інформаційні війська, копірайтери, сценаристи, драматурги, художники та кожен-кожен свідомий громадянин своєї країни, які в режимі чіткого мурашника відстоюють свободу України.

А значить, ПЕРЕМОГА вже зовсім поряд!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.