Порятунок «рядового» Сашка

Можна у це вірити, чи не вірити, але дива існують!
І головним дивотвором театру був, є, та залишається РЕЖИСЕР.
Як не крути, але успіх вистави, чи окремого актора – це неусипне режисерське око.
Але й чарівники-режисери не всемогутні.

Сьогодні про режисерське дивотворство над драматургічною безпорадністю на прикладі вистави Молодого театру «Саша, винеси сміття».

Ця драма на одну дію поставлена за одноіменною п’єсою Наталі Ворожбит. Процес читання відкриває дуже багато питань. І усі вони торкаються, нажаль, не моментів внутрішнього змісту розкриваємої теми. Більшість із них ЩО? та НАЩО?

Героїв рівно троє – двоє з яких – живі. Три фрагменти з трьох років сьогодення, які точатся навколо смерті Сашка – третього персонажу. Текст максимально сирий, плоский та одношаровий. Та сумніше над усе, що врешті зводиться до відвертої спекуляції на темі подій 2014 року. Читати текст – окрема мука. Без розвитку персонажів протягом дії (а це три роки часу), без причинно-наслідкового моменту та із фінальним виходом у розпалі війни.

Спілкування із потойбічними силами бентежить також, але трішки менше. Нічого не поробиш – така історична спадковість: тінь батька в шекспірівському «Гамлеті» – духи загиблих батьків-синів у чапеківській «Матері» – померлий батько у богославському «Тихому шереху кроків що уходять»… Інша справа, що дає це потойбіччя сюжетові… Чи є ця примара відправною подією, від якої можна обчислювати зміни емоційного та психологічного стану героїв, або вона підштовхує на певні роздуми та висновки… Чи зовсім навпаки, безтілесний дух живе цілком своїм потойбічним життям, до якого й занурює живих та ненароджених. Примара Ворожбит саме така – особоцентрична та одноосібно змінююча настрої повертатися чи не повертатися до життя.

За таку фанерну та перевантажену побутовими дрібницями п’єсу й береться режисер (Тамара Трунова). Забігаючи наперед, зауважу, що операція з порятунку п’єси виконана на досить високому рівні. І там, де це було можливо – допомога стала.

Один із перших великих плюсів – повний відхід від проникнення у пропонований драматургом побут. М’ясний фарш, нашинкована капуста, гори цукерок та котел посеред хати повністю перенесені у режим умовності, чим одразу звільняється поле для вільного дихання та акторських можливостей.

Далі – суттєво допрацьовані авторські провтики. Знайдене застосування «епітафій на будь-який смак»; майже не виходячи за рамки пропонованого тексту, додана динаміка у статику кладовища за рахунок епізода із маршруткою, тощо.

Лаконічна сценографія (Юлія Заулична) у поєднані із режисерським вирішенням посилюють сприйняття матеріалу та надають йому змістовності. Напрочуд прості речі, перебуваючи у точному світлі, із продуманим навантаженням, взаємодіють із акторами та проникають у свідомість глядача.

Штучний додатковий змістовний шар пропонованій історії створюється за рахунок відеографіки (Ольга Гаврилова). Точно підібрана стилістика примітивної анімації, помножена на асоціативний ряд та приправлена аналогіями, виглядає потужно та яскраво.

Крім того, до оживлення п’єси залучені яскраві акторські роботи. Вікторія Авдєєнко у ролі Каті-вдовиці – глубоке занурення, нажаль, у драматургічне мілководдя. За відсутнім складом ролі прослідковуються акторські надзусилля щодо наповнення образу, формуванню лексичної суржикоподібної матриці, виправдання того чи іншого речення із тексту. Окреме задоволення від вокального акторського виконання.

Переконливо виглядає і Оксана (Анастасія Євтушенко). Нарочита гра у «вагітну – не вагітну – знов вагітну» набуває окремої лінії у виставі (особливо зважаючи на «пологи» прямо посередині непов’язаної із цим фрази.

Суттєво вибивається із ансамблю титульний герой – той самий Саша (Валерій Легін). Враження – нащо щось вигадувати, якщо можна зіграти «привід бродить по вагону». Чи то звання народного, чи ще шось суттєво тримає актора за ноги, не даючи взлетіти та розправити крила. Єдина із трьох ролей, яка лишилася у відповідності із драматургією – плоскою, дивною та недоречною (на хвилинку подумалося, чи втратила що вистава, зіграй Сашу портрет у траурній рамці із аудіосупровідом. Здається, що майже нічого).

Тож, що маємо у математичному залишкові?
Вистава «Саша, винеси сміття» = Крута режисура – Безпорадна п’єса – Відверта спекуляція на війні + Класне сценічне вирішення + Крута Авдєенко – Ніякий Легін + Зачьотні анімаційні вставки.

Вистава відбулася – факт! У ній майже відсутні відверто провальні місця, ладно спрацьовані режисура, сценографія та частково акторство. Але суттєвий драматургічний ґеп відкочує її на значну відстань до стартової риски. Так би мовити, бізнесовий старт не з нуля, а з мінуса.

У далекі радянські часи існувала ціла серія робіт під грифом «Так треба». Повністю безпорадну драматургію, або кіносценарій змушені з певних причин були ставити, фільмувати. Режисери робили майже неможливе. Наприклад, над фільмом «Достояние респулики» працював зірковий акторський склад, фантастичну музику написав композитор… Але похідна примітивна, картонна історія навіть у радянській системі координат, залишила фільм пасти задніх. Із «Сашою» аналогічна історія на фоні титанічної режисерської роботи…