«Шевченко 2.0»: ти будеш стогнати як Дніпро

Ця картинка вчора трапилася в стрічці.
Неочікувана, звісно. З викликом.
Глянув на неї, та пішов собі далі.

Але вже по перегляду вистави «Шевченко 2.0» зрозумів, що саме вона мені потрібна.
Й навіть заморочився у пошуках.

Буквально вчора розпочав серію розмов про НАХІБА ТЕАТР під час війни (ютуб «Театральної риболовлі»). Й серед основних тез було саме про те, що у широкій театральній орбіті є щось або занадто попсове, але вкрай безхребетне. А гідні роботи здебільшого не на слуху.

Харківські театри – промо ілюстрація до підручника у розділі про нішевість та маловідомість.
Й це при тому, що там працюють непересічні режисери.
До «PS» заходив як до прохідної театральної коморки на кшталт київських нонейм театрів, а виходив після вистави Степана Пасічника із широко розплющеними очима. Не відомими далі Харкова були вистави Євгена Сафонова – але саме вони тримали такий градус колотнечі, що після вечірнього перегляду, до ранкового потягу вже просто не було жодного сенсу лягати спати. Навіть лялькові відкриття Оксани Дмітрієвої лишалися широко невідомими за межами все того самого Харкова.

Обставини внесли коригування до харківської шкаралупи. Звісно, когось суттєво поплавило, хтось самоідентифікувався з країною-агресором й по-чесному зробив вибір «чемодан-вокзал-росія». Але є й позитивні здобутки: Пасічник та Дмітрієва поставили свої роботи в інших містах України; музичний театр «057» та Олександра Блінкова зрештою проїхався з широким туром країною, а Харківський театр Шевченка змушений був зіграти прем’єру не на рідній сцені.

Київський глядач виявився розбещеним простими, одношаровими виставами, які не потребують бодай елементарної розпаковки. Визнані та розпіарені «шедеври» на повірку – не більше за красиву візуальну картинку, плюс жуйка для розуму. Одним словом – на великий відсоток – ні про що.

Вистави Харківського театру Шевченка (і «Шевченко 2.0», і «Чоловік моєї дружини» – це поки все, що я бачив у них наживо) – зовсім інші. Форму, красивість ніхто не відміняв – вона є. Але є суттєвий нюанс – ці роботи неможливо розмотати на раз-два, подібно більшості столичного театрального фастфуду. Багатошаровість, про відсутність якої так часто згадую в розборах вистав, – тут не просто присутня, а є основною, якщо хочете, несучою конструкцією. Режисер першими хвилинами пропонує своєю роботою правила гри, і якщо глядач ловить цей вайб – стається гігантський внутрішній вибух (здебільшого, звісно, говорю про себе, хоча по окремим реакціям в залі, розумію, що подібне коїлося не зі мною одним).

«Абсурд» – чую з одного боку, «Еклектика» – з іншого. А справа в тому, що вистава – одночасно і одне з іншим, і дещо ще. Але в чіткій структурі, логіці та просто блискучій партитурі виконання. Акторський ансамбль – прекрасні роботи.

Вистава одночасно працює у просторі змішаного просторово-часового континіуму, у поєднанні можливого, неможливого та вигаданого, ніби реалізовує послання «і мертвим і живим і ненарожденним». А відпрацювання суспільного порядку денного з приводу шевченківського іконостасу через філософствування прототипа з його пам’ятником – це відверто надпотужно.

Взагалі, робота щедро вкрита знахідками більшого і меншого розміру. Очі складно відводити від сцени – бо гарантовано втратиш ту чи іншу метафору. Переключення в телефон у мене ставалися хіба що на вокальних стражданнях динозавра українського шоу-бізнесу. Хоча й навіть це своє персональне несприйняття розпакував за допомогою «фаворської жовтої собачки», прибирання якої гарантувало художнику затвердження його картин. На користь цього припущення добре працював й жовтий одяг виконавця.

Одним словом, у мене сталася неймовірна приємність прем’єрного київського вечора, який прикрасила команда Харківського театру Шевченка.
Дякую за делікатесні страви для очей і для розуму!
І ревів, і стогнав від якісного мистецького продукту!