Майстер-клас театрального маркетингу від Гаріка Корогодського

До неписання тексту за переглянутої вистави «Як витратити мільон якого нема» не наближався досить довго. Першою реакцією було WTF (цілковите заперечення), яке стало поштовхом щоб розібратися What саме, чому на The йде глядач, ну й той самий (F***)

Тож, перебуваючи на етапі, здавалося б, деякого порозуміння, саме час братися до розповіді

Вистава «Як витратити мільон якого нема» – це той віджим, який лишався у моєї матусі, коли вона займалася консервуванням томатного соку. Величезна каструля виваркового типу, до якої потрапляла вичавлена та висушена шкірка, насіння, краплинка залишку соку та весь кухонний непотріб в ділі консервування

А соковита мякина – це та сама жовтенька книжка з стилізованими літерами під коряво крокуючі силуєтні ноги… Книжка, за авторством Гаріка Корогодського, від дитинства до виша з військовими зборами та докладними додатками радянських прайсів. Ось де знаходився соковитий епіцентр причин, з яких глядач, не зважаючи на відчутну цінову різницю, порівняно з репертуарними виставами міських теарів, заповнює зали майже не залишаючи порожніх місць. Велику роль в тому, звісно, відвграє сама яскрава особистість автора, та й театральні зірки з борда вистави мають потужну харизму. Але спочатку все ж було слово. І слово було у тій жовтенькій книжці

Тексту так щоб багато – то ні. День-два на проковтнути, не більше. Саме такі плани й були: виставу переглянув, книжку читаю й текст видаю. Система дала збій вже на перших дитячих главах. Навмисно почав текст розтягувати, смакувати. Окремі моменти пропускати через «сокочавилку» двічи. Коротше кажучи, робив все, щоб зупинити «прекрасну миттєвість» літературної насолоди як щонайдовше

Секрет тексту в дуже простій структурі. Дія як така в книжці майже відсутня. Основний текстовий об’єм в описах, які занурюються до минулих спогадів читача та виступають майже машиною часу – порталом у дитинство… Коротше кажучи, автор пройшовся по струнах емоцій кількома надпотужними акордами з тонами, напівтонами та ліричними переборами… Наприклад, дві глави віддані під екскурсію квартирою №49, що по бульвару Лепсе. Дві глави, які своїми щупальцями заволодівають мною, як читачем повністю, та витягають з дитинства все саме тепле та приємне. Таке давидсамойлівське «Помню – папа еще молодой, Помню выезд, какие-то сборы…»

А на додачу до емоційної складової ще й блискуча та колоритна мова викладення! На перетені усіх перелічених УТП отримуємо той самий літературний хіт, бестсейлер, який цьогоріч було перевидано втретє

Здавалося, що ж не так? З чудової книжки цілком може вийти чудова вистава. І ось тут з’являється той самий підводний камінь, який і розбиває надію вщент. Прозу на сцені може поставити хіба що надталановитий режисер (і такі приклади є, і навіть в київських театрах, але зараз не про них). Між книжкою та виставою – прірва, завширшки в Тихо-томатний океан без можливості на виправлення існуючої ситуації

І, якщо по-чесному, розуміння прірви (хоча й суттево заменшеної за розмірами) у режисера Тихона Тихомирова певно що були, адже як ще можна пояснити, що п’єсу окрім нього самого писала ще ціла зграя дописувачів (Вадим Пантус, Олексій Смолка, Сергій «Седрик» Локшин), а вийшло як з листом Дяді Федора з мультика про Простоквашино. Грати як не було що, так, від збільшення «драматургів», дієвих подій і не побільшало (хіба що репетицію поховання). Бідні актори…

Окремо саме про них. Акторський кастинг чудовий! Образи, характери – все на місці. Ще б дієвості в п’єсу – ціни б тій компанії не було. Головна роль молодого Корогодського – Дмитро Вівчарюк – дуже ладний, майже портретний візуальний образ, блискуче відпрацьована текстова частина ролі, по-буратінські підліткова незграбність в рухах та невідємні окуляри

Віталіна Біблів – це моє персональне зачарування з першої побаченої ролі. І знову майже дежавю – режисерові й так не зрозуміло шо з тією виставою робити, тому акторка відпрацьовує своїх персонажів самотужки, надихаючи в кожного унікальності, життєвих сил, яскравих відмінностей. Ролей у Віталіни кілька за виставу, і для кожної в неї є своя родзинка (в поєднанні з відповідною режисурою мало б бути взагалі цукерочкою)

Акторський тягар ліг на плечі Олексію Вертинському. Прохідний книжковий професор Айзенштат, витягнутий до п’єси та розмазаний надтонким шаром по виставі. Безперечний майстер утримувати увагу глядача, викликач сміху манерними рухами та інтонаційно, режисером кинутий на амбразуру, коли до завершення ще далеко, а що його робиити на сцені – не зрозуміло. Сцена репетиції поховання – це поховання вистави вцілому

Режисерськими потугами були викликані сили добра і зла, щоб хоч якось роздієвіти те, що відбувається на сцені. Тут і співаючі сольно, і крокуючі разом, і костюмовані звіром… Помітне ж пожвавлення спостерігалося хіба що в епізодах з Гаріком Корогодським в образі прибиральниці, яка філософськи перетинає сцену зі шваброю в руках

Що ж маємо у підсумку? Чудова літературна основа + понівечена п’єса + невпевнена режисура + класнючі актори + Корогодський у прибиральничому халаті + на решту – сумнівне виконання радянських хітів та карусель. Привід, як для проведення приємного вечора, доволі сумнівний. Але це лише з точки зору театрального мистецтва

Тому що, як на мене, все стає на свої місця, коли речі називати своїми іменами. А саме – івент-захід за участю VIP-персон з посередньою режисурою та вишуканим меркетингом. І відразу вартість квитка стає адекватною, компанія бізнесменів з акторами на сцені віглядають як весільні генерали… І все це заради промоції одного з напрямків діяльности (чи хобі) Гаріка Корогодського – літературні забавки (ось де той самий смачненький томатний сік із початкової аналогії). Бо що-що, а маркетинг продажів був на висоті – єдина розроблена дизайн-концепція, в якій витримана і книга, і промоматеріали включно з програмкою, і точки продажів. Першу та другу книжку Гаріка можна придбати яко окремо, так і за акційною пропозицією, оформлену за спецзамовленням в авоську з колодою карт та радянського типу одеколоном на додачу. Ну а фірмові окуляри і взагалі будь де, включно з закладкою до книжки. Блискуче!

Тож, що його робити – читати книжку, чи не читати; дивитися виставу, чи не дивитися – кожен обирає самостійно. А висновки з цієї історії є можливість зробити театральним менеджерам у тій частині, що про маркетинг. Адже бува що «вміла готувати, та не вміла подавати», за влучним висловом мого батечка. Якщо продажі можна зробити на дуже посередній виставі, то як їх можна не зробити на тих, після яких не соромно

І останнє. Що ж його робити, коли є бажання все ж таки перевести книжкову мову на театральну? У випадку з «Мільйоном», окрім існуючого, є якнайменше два варіанти – 1) залучити професійного драматурга; 2) перейти до формату моновистави від першої особи (чи то за участю самого пана Гаріка, чи його молодшої театральної реінкарнації – Дмитра Вівчарюка). Щоб було зрозуміло напрямок думок, цілком можна за референс взяти моновистави Олександра Філіппенка, або Євгена Гришковця. На тому варіанти точно не завершуються, а лише демонструють безмежні режисерські можливості, якщо до маркетингу все ще потрібний театр