Мольєр київський та харківський

Сьогодні – про одного драматурга, але одразу про дві вистави. Тож, про бідного Мольєра замовим півслова.

Досить, здавалося б, дивно, але на столичній сцені Франка така драматургічна глиба як Мольєр фігурувала хіба що у 20-х роках минулого сторіччя у режисурі Євгена Коханенка. Тобто, ще до київського періоду театру. Наступне проявлення – 2017 рік у режисурі Петра Ільченка. Відповіді про причини, які робили великого комедіографа світового рівня нецікавим для української сцени в мене, на жаль немає, хоча, було б цікаво.

Тож, замість того, щоб гадати, чого більше не вистачало – сміливості (а Мольєр міг бути й досить небезпечним), або постановчого хисту – зосереджусь на актуальній сучасній постановці. А вона саме такою і є. Адже за 350 років, які минули з написання «Скупого», мало що змінили у людській сутності. Хіба що нові імена та інші реалії навколо. У всьому іншому – цілковита актуальність. А коли ще перелік мотлоху для продажу 17-го сторіччя коригується на мотлох сьогодення (у виставі – це артефакти Міжгір’я), то й взагалі враження, що по закінченню вистави драматурга можна очікувати на фінальний уклін.

Робота виконана по всім фронтам.

Яскрава та й функціональна декорація (Олексій Вакарчук), кожен поворот якої насичує мозок алюзіями та додає тектові театрального об’єму. Авжеж, вся справа в дрібничках…

Роздолля для художника по костюмах – тут можна майже все, і Наталія Рудюк цим безумовно користується.

Акторські бешкетства майже кожного епізоду, де авторський текст дозволяє таке застосовувати. Дещо в трактуванні самої ролі – наприклад, ваксою намащений Лафлеш (Андрій Романій) відразу стає персонажем з історією, яка за ним вимальовується тією ж ваксою. Або ж інтимощі залицянь Валера з Елізою (Богдан Адаменко та Тетяна Луценко)… Що вже й говорити про титульного героя (Петро Панчук) – яскраво все та навіть вставні епізоди, на кшталт передуючого другій дії, коли вічно невдоволений Гарпагон нарікає на розтрати світла, після чого глядацька зала остаточно згасає, дія починається…

Знаходиться рішення навіть для досить деревуватого з роками Володимира Нечипоренка, якого режисер вдягає в усе біле та майже безрухово громоздить у ролі Ансельма посередені сцени та майже наприкінці вистави…

Тож кожа дія, кожен актор з усіма його сильними та не дуже сторонами, все це під цілісною, єдиною режисерською концепцією. Вистава дивиться на одному подиху, бо вибудована за тією самою синусоїдою, яка враховує всі медично-математичні людські показники – і сміх, і танці, і любов… У підсумку залишається дуже приємний післясмак від перегляду.

Є ще одна історія з Мольєром Харківського державного академічного театру ляльок імені В. Афанасьєва. «Уявний хворий» у режисурі Оксани Дмітрієвої, представлений у рамках I міжнародного київського фестивалю театрів ляльок «Puppet.Up!». Закатна робота драматурга та яскрава режисерська блискавка на українській театральній сцені.

Так, театр ляльок окрім «Ріпок» з «Колобками» може звертатися до серйозної драматургії та робити це на досить високому виконавчому рівні.

Вся вистава – це безперервний каскад режисерських знахідок та акторських витівок. Все воно чарівне само по собі. А в комплекті з кількаярусною сценографією (Наталія Денисова), хитро змайстрованими костюмами та круговертю ліжка, дверів та сюжету феєрія виходить цілковита.

Саме в цьому місці знову згадується та сама синусоїда, за якою вистава майже з розкритих лаштунків здіймається до екстремуму, після чого коливання якщо й відбуваються, то точно проти всіх медично-математичних показників. Перевести подих глядачеві під час цієї вистави не виходить – кількість суперових придумок – висококонцентрована. Самовіддача акторів – фантастична (яку далеко не завжди можна зустріти у столичних театрах). За роботою на сцені В’ячеслава Гіндіна (Арган), Тетяни Тумасянц (Туанета) не зайвим буде спостерігати не лише глядачам, але й акторам (й далеко не тільки початківцям).

Але ж от він – парадокс. Вистава феєрична, талановита, але післясмак після перегляду – переїв. Дуже переїв. І все ж таки талановито.

Ці дві принципово різні вистави опинилися в одному дописі цілком закономірно. По-перше, закривати й відкривати театральний сезон гарними виставами – дуже приємна традиція. По-друге, змагання режисерів з драматургами, які беззаперечно вибороли собі місце у вічності – окреме задоволення. І тим воно більше, коли у переможцях усі сторони (win-win): драматург у труні не обертається, глядачів повна зала, адміністрація театру у захваті, та й режисерові добре.

Добре ще й віднайти власний режисерський баланс поміж небезпекою недотягнути до певної планки, та перетягнути до стану зацукрованого меду… Залишитися гарною виставою на певному часі, або увійти до сторінок театральної історії…

Такі вони, режисерські питання бути чи не бути на тексти безсмертного Мольєра…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *