Влада та її Дерев’яні солдатики
Планета Антрепризія в деталях
Продовжую публікації до певного зрізового тексту щодо антрепризних вистав сьогодення, анонсованого у цьому тексті.
Сьогодні про Владу Бєлозоренко та її Дерев’яних солдатиків.
Проект «Про що мовчать жінки»
Режисер – Влада Бєлозоренко
Продюсерська агенція «ТЕ-АРТ»
Проект детективного толку, який із самого початку розрахований на загравання із глядачем, підштовхування його до хибних висновків, екскурсійний тур лабіринтом, у фіналі якого – враження від передбачувано неочікуваного фіналу. Тож, цілком готові п’єси не дуже до такої інтриги підходили, тому авторська група заварювала власний сюжетний кип’яток.
Заварювати вирішили в просторі Будинку офіцерів. Основна небезпека великої сцени – опанування простору. Варіантів небагато – або багатонаселена акторами вистава, або заповнююча декорація. Акторська шестірка вистави, яка разом з’являється всього кілька разів – не дуже підходила під обидва варіант.
Концептуальне рішення поєднати сценічне населення вистави з декорацією, виглядає достатньо переконливо, та без зайвого пафосу. Й навіть певний малюнок з фанерних силуетів проглядається на початку вистави. Більшою частиною вистави «дерев’яні солдати» лишаються нібито покинутими. Рішення такого порядку може бути набагато більш ресурсним та функційним, аніж втілено у виставі. Цілком можливо, що з обкатуванням, силуети зможуть набратися більшого життя та віддати свої можливості виставі.
Акторський підбір залишив більше питань, ніж відповідей. Діапазон досвіду та можливостей лишився поза режисурою. Коли на одній сцені збираються представники вкрай різних акторських шкіл (чи й взагалі акторів без освіти), волею-не волею доводиться приводити їх до спільного знаменника. І тут постає питання – гасити акторство одних, чи дотягувати інших. А так як акторська прокачка – не в завданнях антрепризних постановок, то єдине, що лищається режисерові – маніпулювати даними, що є в наявності. А серед даних – Катерина Кістень, акторський потенціал такий, що на трьох вистачило б – актриса, під яку спеціально треба робити інсценізації, чи писати п’єси.
Далі – другий ешелон – цікаві актори з потенціалом. Робота над власним образом – безумовно, завдання актора. Й випестувати акторську цукерочку із цілковито безмовної ролі – безумовно, рівень! Пластика ролі, влучні етюди, смачненькі нюанси, які вистрілюють навіть в поклоні! Але не німотою єдиною – і балакаючі акторки балансують на межі переконливості. В антрепризі це не важко, за наявності ґрунтовної акторської школи.
І на завершення – «…і другое». Акторка без акторської освіти, органіки якої вистачає секунд на 40, та актор з театральною освітою, який програє в органіці навіть фанерним фігурам. Від такого або відмовляються на етапі кастингу, або ставляють на режисерські милиці. І точно не виводять у головну роль, якщо у вистави на меті все ж заробляти гроші.
Частково прочитується режисерський задум про зв’язок персонажів із певними побутовими речами. Але задум не вистрілює на повну силу – частина речей лишається без розвитку, у тому числі навіть вазон Кістень, не говорячи вже про портфель Савкіна.
У виставі зробені ставки на візуальний та аудіальний ряд. За умови відповідних можливостей зали вистава цілком може лишити приємний післясмак. Звісно, якщо підходити до неї із суттєво заниженими вимогами до драматургії, та мати свого улюбленця серед акторів.
