Серенада ГОРОВської доліни
Планета Антрепризія в деталях
Продовжую публікації до певного зрізового тексту щодо антрепризних вистав сьогодення, анонсованого у цьому тексті.
Сьогодні про Серенаду ГОРОВської доліни.
Проект «Серенада Сонячної долини»
Режисер Семен Горов
Продюсер Олександр Меламуд
Запилений сюжет старого повоєнного фільму дістали з полиці. Фільм, який пролунав на весь світ завдяки фантастичній музиці, хоча нагорода кіноакадемії його обійшла навіть у номінації кращого саундтрека. Тобто, тричі номінант та жодного разу не лауреат «Оскару» лишився в пам’яті глядача більш за все завдяки музиці Глена Міллера. За її наявності решта сюжету відходить на дальній план.
Простота та навмисна примітивізація сюжету – певна запорука легкого розважального жанру, як 100 років тому. Хоча, певної адаптації та актуалізації від пропонованої історії, хотілося б. Норвегія – точно не та країна, з якої можна зустріти біженку на початку XXI століття. Але то дрібниці, і заморачуватися в антрепризних сюжетах не є чимось пристойним.
В голові кута – наявністю київського біг-бенду, не використати який було б справжнім марнотратством. Живе виконання Міллера в просторі Жовтневого палацу – це та фішка, на яку можна збирати глядача. На додачу – розкручені імена та продюсерська хваткість Олексанра Меламуда помножена на власну самоіронію, яка проектується на його акторство.
Свято для глядача починається від початку, коли вже на вході – музичний дует (пан Меламуд на барабанах у стилістиці «Жалістливої пісеньки про хлопчика Боббі» виконує привокзальні не менш жалісливі пісні. Дотепність + сміливість + режисерська знахідка + органіка. Тема перекидається і на сцену, являючий певним довиставним манком. Цікаво!
Переважно влучною виявилася і робота режисера з акторами. Грамотне розподілення забезпечило і глядацьку увагу й мінімізувало відтік тих, хто полишив виставу. Збирали на гучні імена – тут і Сумська, і Вертинський, і Горянський, на яких глядач йде вне залежності від того, що і як саме там відбувається. Але прийти – одне, а не збігти – зовсім інше. І тут величезний респект знахідці режисера – задрапірувати скромний талант за не скромними туалетами – виходить акторка як на дефіле, більш-менш промовляє не псуючи кілька фраз, зриває аплодисменти, після чого залишає сцену для переодягання в чергове вбрання. Вочевидь, що це стало продюсеру в копієчку, але завдання зібрати та не розігнати вистава цілком виконує. Приклад вдалого користування режисерськими милицями.
Є, правда, поширена вада неспівпадіння, коли головна роль випадає на актора, який ній не відповідає ані за віковим цензом, ані за партнерською органікою, ані за сюжетом… І жодні підпорки цього не приховають. Але згадуючи, що мова про антрепризу, у певному моменті від цього перемикаєшся.
А перемикатися є на що. Сцена – епіцентр обертання сценографічної конструкції, яка переносить історію з локації до локації, свято світла, карнавал костюмів, і, звісно, музичний оазис. Грає бенд імені Джульєтти Капулетті Олександра Меламуда під керівництвом Андрія Соловйова чудово.
Звісно, що для мюзиклу добре було б мати не лише гучні імена, а ще й вокальні голоси. Справжньою віддушиною після вистав ТЮҐу на Липках виглядає пірнання в роль Мирослави Філіпович. Тут насправді є що грати, є де розійтися акторському вокальному виконанні. Молодість, завзятість, музичність – яскравий діамант в долині, що переливається на сонці. Хоча, варто зазначити, що співають у виставі усі – і актори, і бізнесмени.
На підтримку важковісних та кульмінаційних епізодія режисер вдається до маленьких та великих вигадок. До роботи стає навіть гендерні вистрибування (фільмовий білий поліціянт – колорова поліціянтка), група степістів та номінально другорядна, хоча по факту першорядна роль бізнесмена Меламуда. Внутрішнє відчуття свята виливається у святкову роботу, а зрештою, у святкового глядача, що виходить після вистави.
