Гарячими слідами pUPpet 2018

Жодного заходу, кожного фестивалю не може пройти так, що усе і усім сподобалося.
Завжди знайдуться зони для подальшого зростання.
А для того, щоб це визначити та намітити, годилося б попершу їх зібрати.

Нижче наведений текст – безумовно суб’єктивний погляд на подію, який охоплює далеко не всі аспекти. Більш того, далеко не всю конкурсну програму.
Тому жодних претензій ані до оргкомітету, ані до членів журі й бути не може… Ну, хіба що в надочевидних моментах, але до того пізніше…

Тож, кожна помітна подія при детальному розгляді складається з більш сильних та слабкуватих сторін. Будучи в якості журналіста, можливо б, вдавався до отримання уточнень та вражень від безпосередніх учасників. Блогерська модель дещо інша, й не передбачає коментарів з приводу. Для текстового аналізу використовуються власні враження, знання та спостереження. На тому й розпочинаю.

На II міжнародному фестивалі театрів ляльок pUPpet спостерігалася справжня міжнародна представленість, на відміну від «міжнародних» форумів, де країни-сусіди обмінюються одними й тими самими учасниками, а заїзджих студентів медінституту видають за культурне надбання далекої Індії чи Марокко. Тут же в п’яти фестивальних днях один за одним розташувались для показів театри Хорватії з Францією, Іспанії з Ісландією, Словенії з Сербією, Грузії із Польщею, Естонії із Латвією… Коли азійська театральна культура представлена Китаєм, африканський континент – Тунісом, американський – Бразилією… Коли назв континентов-учасників більше, ніж українських міст-представників на фестивалі (окрім Києва – Одеса й Тернопіль)… Коли вистави з ранку й до ночі, і бажання осягнути максимум напряму пов’язане з переплануванням свого щоденного графіку… Коли проводиш не лише традиційні театрі вечори, а ще й ранки… Більше того – ранок понеділку – також в театрі…

Звісно, що після такого є про що розказати, чим поділитися.

Окемо розкажу про перетини творчого фестивалю з суворою реальністю маркетингу; планую зупинитися на тих моменах, які стали безпосередньо дотичними до фестивалю; та, звісно, про те, що вдалося переглянути.

З 22 представлених конкурсних вистав дивився майже половину – 10 робіт (плюс одну студентську, позаконкурсну). Із фінального протоколу дев’яти нагороджених переможців бачив п’ятьох. Із переглянутого – ще дві роботи не знайшов у переліку кращих, хоча вони такими безперечно були… Але про цей фестиваль говорю виключно як глядач – члени журі винесли саме такий вердикт, і певно, в них була відповідна аргументація.

Відверто дивною виявилася представленість на фестивалі деяких київських театрів. Після «Африканських казок» Київського театру «Колесо» глядач повертався занадто засмученим та розстроєним. Одночасно із виставою Київського муніципального театру ляльок на основній локації влаштували конференцію. А на виставі «Ляльці, що змінила світ» ТЮГу на Липках крім студентів, глядачів було по пальцям руки (враховуючи й членів журі). Можливо, в Положенні фестивалю не достатньо чітко прописано, що мова йде саме про культуру театру ляльок. А вистава про ляльок без ляльок та інструментарію театру ляльок – формат для якогось іншого фестивалю. А виходячи з рівню вистав і взагалі виникає питання потрапляння тієї ж вистави ТЮГу на конкурс.

Частина вистав була досить дивно представлена, й швидше за все, організаторами.
Частина акторів грають українською-російською-англійською – де все більш-менш зрозуміло. Частина переходить з оригінальної мови вистави на місцеву. А частина грає мовою оригіналу. І в програмі фестивалю заявлено щодо субтитрування таких вистав, якого на жодній з переглянутих вистав цьогоріч не було (причин не з’ясовував – просто факт). Звісно, коли вистава побудована на засадах главенства дії, відсутність перекладу цілком може бути. Але в лінгвоцентричних виставах, де причинно-наслідкові зв’язки виключно в слові – відсутність перекладу є критичним.

Субтитри точно не завадили б виставі Білостоцького театру ляльок «Оні», сербському «Вані» (Крагуєвецький театр юного глядача) та естонському театральному проектові «Бананова рибка» під назвою «Естонець ніколи не нудьгує». Напів інтерактивна вистава прибалтів час від часу переходила на слов’янську – як би інакше глядач зрозумів ігрові засади. А от польське роуд-дійство суттєво втратило в сприйнятті контексту.

Кожна постановка має свої цілі та завдання. Показ, прикладом «Інтерв’ю з відьмами», на європейську публіку навіть із субтитрами без адаптації – буде суттєвою втратою контексту. І навпаки, вічні та міжконтинентальні сюжети дають можливість на універсальне сприйняття по будь-який бік океанів. Вистава під міжнародні гастролі – це окреме завдання і для режисера, і для виконавців – мінімізація текстової складової, як це втілено в грузинській виставі «Лист до Джеральдіни», польській «Історії принца Х.», або у «Південно-китайському ляльковому бутику». У головному куті – режисерська вигадка, універсальна для будь-якого континенту, заворожуючі приклади роботи з лялькою, міжнародна мова музики…

Бразильська «Карменсіта» та сербська історія про то, «Як було винайдено політ», – окремий приклад, коли актор, крім усього іншого – це й поліглот, який вправно використовує переклад вистави на мову свого глядача. Вибухові Кріс Мігель та Саша Латінович в своїх інтерактивних моновиставах буквально заволодіваги глядачами, та включали в свою історію. Мовне питання у такому випадку стає одним з вправних інструментів вистави.

Частина вистав безумовно гідні окремого тексту, який напишу трішки згодом.
А наразі – наступна частина – коротенький фактично-емоційний дайджест переглянутого.

Далі буде…

Частина 1, Частина 2.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *