«Блуд» по-Малому

Мій роман з романами Пелевіна нагадує американські гірки – то пікове задоволення, цитатність, обговорення наввипередки, то повна байдужість – прочитав – і що?

І якщо рівень його ремесла нижче певної відзначки не знижується, то друга обов’язкова складова, яка дозволяє залишитися в душі читача, все більше відсутня. Приблизно так було з нещодавнім «iPhuck 10», тому сатиру на Сколково з його останнього за часом роману «Таємні види на гору Фудзі», швидше за все, пропускатиму…

Але не про тексти Пелевіна останніх років йдеться…

Роман «Священна книга перевертня» датований 2004-м, і автор в ньому дозволив собі не відповідати власноруч заданим літературним стандартам, а побавився з мовними одиницями тексту, міфологією та алюзіями настільки, наскільки душа того бажала.

З об’ємного словоблудного тексту у режисера Андрія Попова вийшла вистава. На «Блуд» завітав до Українського малого драматичного театру.

Наголошував багаторазово, та, швидше за все ще повторюватиму безліч разів, що похідний текст (особливо, якщо він не був одразу п’єсою) із сценічною версію можуть мати досить небагато точок дотику. Саме тому кожен мистецький жанр цікавий по-своєму, а можливість їх порівнювати – захопливє 3D-моделювання.

Режисер, він і автор інсценізації, з усього роману витягнув головних героїв із тією частиною подій, які зміг поєднати у власній уяві. А де не поєднувалося – додав акторської безмовності від третьої особи, чим перетворював відверто важкопролазну пелевенську міфологію на азартне рольове дійство, де й сам вдосталь побешкетував, і акторське священодійство розбурхав, а ті, в свою чергу тим завзяттям із глядачем поділилися.

Вистава, безумовно, акторськоцентрична. Гідний курс наповнив молодого актора Олександра Соколова внутрішньо та технічно; літературний матеріал надав можливості в це побавитися, і не в одному, а одразу в кількох, під час зовсім різних образах.

По-жіночі відтіняє партнера Вероніка Літкевич. Її обертень А Хулі – візуально непохитний, із блукаючою чеширсько-котячою посмішкою, і в тих частинах, де відсутнє івенторське загравання із публікою – її лисичність переконлива.

Природа появи у виставі Інкогніто (Станіслав Весельський) зрозуміла – безмовний хелпер, який може розтворитися у темряві, поспостерігати за виставою ніби глядач, а в потрібний момент стати тією необхідною склейкою/прослойкою, без якої провисів було б не уникнути. Багаж студента-першокурсника (етюди про тварин – це самий початок навчання) помножений на фантазію режисера дає цікавий результат. Пластика актора та жанрова витриманість протягом двох дій вистави – безумовний її плюс.

Суттєво впливає на сприйняття вистави гірше ніж ніяке художнє оформлення вистави. Настільки кричуща заява, що вистава зроблена майже без грошей, навряд йде їй на користь. Ці внутрішні питання, швидше до менеджменту театру, і виплескувати подібний несмак на глядача зовсім не обов’язково. Чисто теоретично можливо уявити собі органіку оформлення вистави не за всі гроші світу. І робота акторів допомагає не концентруватися на цьому скоморошного ганчір’я. Та й використання нечисленного реквізиту виглядає цілком виправдано, навіть попри стилістичну відірваність.

З вистави виходив із внутрішнім вдоволенням. Навряд це той матеріал, який перевертає світогляд, чи стане рушійною силою бодай яких змін. Але творчій групі «Блуду» біз відвертого блуду вдалося запропонувати легкий жанр на досить пристойному актросько-режисерському рівні для приємного завершення важкого робочого дня.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *