Франківськ – Модільяні – Весна. Частина 3

Стислий зміст попередніх випусків

Перша частина розпочалася із контексту та підґрунтя, на якому зміг з’явитися «Модільяні» – Франківський драмтеатр як такий, та його простороцентричність, як національне театральне УТП

Друга частина зіштовхнула двох різних, але подібних «Модільяні» – киношне першоджерело та театрального нащадка. Головний урівнювач – Гай Фарлі у версії Богдана Ткачука

І зрештою, розповідь підійшла до головного та основного – режисера та його акторського оточення. Тож, ЧАСТИНА 3, остання

«Модільяні» – історія титульного персонажу у певному контексті. У трактовці режисера Ростислава Держипільського, – моновистава на Олексія Гнатковського, яка певними моментами виходить у виставу з акторським ансамблем та вертається знову до формату моно

Роль Моді у моно – надскладна та неоднозначна. Олексій Гнатковський протягом трьох із половиною годин без перерви майже увесь час – на кону перед глядачем. Статична напритомність пацієнта психіатрії, вальяжність та душекомпанійськість на монпарнасівській «Ротонді», повітряність та невагомість закоханого до безтями, шаленість та нестримність під час акту творчості… Настільки широкий спектр образів, втілень, переходів із стану до стану, що голова йде обертом. Вклад у роль актора – без залишкова. Прискіплива увага режисера – переважна. Та іноді, на збиток та недокоханість решти акторів – саме тому і неполишає відчуття деякої акторської моновиставності. При тому усьому – віддача та оголений нерв Гнатковскього – 180-відсоткова, публічна та екстремумосинусоїдальна

При тому, що Модільяні – титульний персонаж, моновистава всеж певний час існує у розрізі оточення друзів та колег митця по цеху, рідні та коханої… Кожен актор тримає лінію свого персонажу у чіткій зв’язці із його предметом-ідентифікатором – Пікассо із люлькою та тростинкою, Хохлова із балетним верстатом, Кокто із камерою тощо. Чудова придумка, шикарна реалізація у стилістиці німого кіна… Але перехід у існування із репліками, взаємодіями виходить дещо застатичним. Яскравий приклад – розпалений до білизни батько Жанни (Олександр Шиманський). Після того, як він був ладен зціпити шелепи на горлянці Модільяні – дефілює до виходу, наче схватка була зовсім не його. А після того ще й двері лагідно зачиняє… У такі миттєвості спрацьовувало «Не вірю!»

Разом із тим стилістична витриманість певних персонажів протягом усієї вистави просто-таки доводила до неймовірного захвату. Яскравий приклад – основоположник кубізму та антагоніст титульному персонажеві – Пабло Пікассо (Орест Пастух). Один із явних розходжень із фільмом Девіса, до того ж у сторону більшої відповідності до справжнього Пікассо 1920-х. Кубічний глобус – безперечна заявка на виокремлення ролі на повноцінну титульну історію (накшталт Кота у чоботях, який своїм поглядом у «Шрекові» заробив окрему повнометражну мультсерію)

Зачаровує собою та своєю лінією медична сестричка у психіатрії (Вікторія Юрців). Лишатися нормальною (чи схожою на таку) у божевільному світі, та не зірватися у прірву оточуючих пацієнтів – завдання не з легких. Але втілене у життя, до того ж ще й у точному та акуратному пластичному вирішенні

Пієтет виказано режисером до актора старої школи Сергія Романюка, який протягом доволі довгого часу був поза сценою. Той невеличкий, але досить ключовий епізод вистави став поверненням актора до театру. Його Ренуар – висока концентрація життєвого досвіду, знання цього світу з усіма його витребеньками, та вікової мудрості. Своєї, звісно, мудрості… Одна з найконцептуальних алюзій вистави – мікеланджелівське «Створення» – за його участі

Саме тому, на фоні подібних та відповідних до психотипу робіт, від улюбленої жінки Модільяні очікуєш чогось не менш переконливого. Мова не йде про втілення французьких божеств краси, накшталт Жерара Філіпа та Анук Еме з «Монпарнасу, 19». Але за своєю моделлю поведінки Жанна Ольги Комановської – лише наближений фотовідбиток та суттєве віддалення від жертовного образу, яка ладна відректися від власної дитини заради безмежного кохання, такого, що до нестями та саморуйнування

Позашаблонним, та, певно, найбільш неочикуваним у постановці франківського театру є київський театральний критик, мистецький оглядач, публіцист та заслужений журналіст України Олег Вергеліс. Його роль арт-критика, який із сьогодення робить погляд на події, які розгортаються прямо перед очами глядачів. Він саме тут, у лікарняній палаті, та одночасно десь там, на фоні зіркової ночі, на аукціоні Sotheby’s… На авансцені з’являється із затемнення, коли виставу ніби-то поставили на паузу. З одного боку – Скрепиш з ранніх версій Microsoft, коли пояснення з’являлося у той самий момент, коли конче потрібна допомога. З іншої – повноцінна роль, зі своїм малюнком, завданням та навантаженням. Кожна поява – це додатковий шар вистави, який додає об’єму та робить завершено цілісною, адже мова йде не про трансляцію тексту, а зовсім навпаки. Арт-критик – це персоналізований погляд крізь століття на Модільяні та оточення, на гори контексту та масиви подальшої рефлексії… Це синтез біографічних відомостей, кінематографічних фантазій та власного світосприйняття. Саме тому арт-критик – не рятівна паличка незрозумілої вистави, а версія театру у 7D

Вистава режисера Ростислава Держипільського – зібраний конструктор із ідеї та оригінального простору, наслідування кінофільму та цілком оригінальних вирішень, лікарняних ліжок та кілограмів фарбів… Та найголовніше у франківському «Модільяні» – епізоди, коли мозок забуває про свою основу функцію, легені перестають дихати, а віки моргати… Коли у овочеподібному стані, із слиною, яка потекла із роззявленого роту, не відвертаєш погляду від сценічного священодійства. І якщо б такого було протягом усього хронометражу вистави – то пацієнти спецлікарень множилися б після кожного показу. А існуючий баланс підтримує повний спектр емоцій та унеможливолює байдужість від перегляду…

… а самі написані протягом вистави картини, з кожним разом, крок за кроком перетворюються на справжнісеньку галерею. І якщо на сьогодні полотнами вкриті стіни до сцени-цеху, то вже за деякий час йтиметься про окремий виставкову залу. Звісно, що до зацікавленості ними Sotheby’s має пройти певний час, а от зацікавленість театральної громадськості майже гарантована. А наявність сайту (або лендингу) із гелереями франківської драмтеатровської арт-п’ятірки піділлє масла до вогнища тим, хто до сих пір вагається їхати до Франківська, чи лишитися у обіймах звичних театрів у звичному місті

PS. Нікому у голову не приходить очікувати на гастролі світовими столицями Опери з Іудейської пустелі, що проходить біля підніжжя Масада. Та й постановки на Женевському озері є тією точкою на світовій театральній мапі, куди цілеспрямовано вибудовують свої мандрівки глядачі. В Україні запульсувала своя яскрава театральна локація у регіоні – Франківський драмтеатр. Адже частина репертуару – самодостатня для того, щоб залишатися ґаздою у власному домі, який радо приймає гостей із різних усюд та проводить мостом, якого не існує

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *