«Ідіот» Національної драми. Частина 1. Драбиною розвитку

Малечі у перші рочки їх життя показують «Телепузиків» – нічого більш об’ємного їх маленький розум увібрати поки що не в силах. Наступний крок – більш змістовні мультики, дитячі фільми тощо. Хоча, іноді, далі дитячих мультів особистість і не розвиваєть – робить свій вибір на тому рівні, але тут точно не про таких. Інші намагаються продертися крізь непролазні хащі верхніх шарів, усвідомити та зрозуміти елітарний (далекий від масмаркету) кінематограф…

Майже аналогічна схема і з театрами. Дитячі забавки із ляльками цілком можуть перерости у шкільну театральну студію, де «смішними» переодяганнями можна зіграти і особь протилежної статі, і недосяжні вікові висоти… Звісно, що про занурення до драматургічних глибин, чи видатні акторські роботи на цьому етапі ніхто не говорить – це така забавка.

Якщо забавки дають подальші всходи – людина опиняється у театральному виші (чи хто яким чином), де напрацьовує певні навички, отримує досвід попередніх віків театральної історії, вчиться опановувати розбір п’єси, шукає та втілює режисерські рішення… Виходячи з фаховості керівника курсу, експерименти можуть проходити або на кондовій шароварщині, або ж на світових перлинах. Важливо розуміти, що й від акторів/режисерів залежить, чи спроможні вони ковтнути світових глибин, чи ледве перетравлюють «Колобка».

Студенту-режисеру, або молодому актору-початківцю роззявити рота на неймовірні за обсягом та глибиною твори може й можна, але вірогідність розвязаного пупка дуже велика. Поки «тренуватися треба на кішках» – або менші за об’ємом твори, або окремі лінії з великого… А далі, коли налагоджений механізм малого – значно простіше та зрозуміліше як його експортувати на велике. Більш того, навчившись плавати, плескатися на мілкоті буде несила. Великому кораблю – велике театральне плавання!

Заразом вже торкнусь і театрів. За експериментами глядач йде до відповідних сценічних майданчиків, де в намаганні сказати нове слово режисер може пригати у будь-яких кульбітах. Якщо ті експерименти вибудувалися у щось структурне та притомне, склалися у певну театральну традицію, створили низку вистав, визнаних глядачем та громадськістю – театр отримує статус академічного та зазіхає на ще вищий щабель. Ну а театри із позначкою «Національний» – взірець найвищих здобутків країни у певному театральному напрямку. Решта театрів можуть мати класних акторів/режисерів/вистав. А для Національного театру навіть пацюки у коморі мають бути найвищого гатунку, не говорячи вже про вистави та акторів.

Нащо такий довгий вступ? Виключно для того, щоб подальший розбір вистави Національного академічного театру ім. Івана Франка був зрозумілим, та кожного разу не доводилося б посилатися на те, що «посада зобов’язує»…

Літературний спадок усіх минулих часів розшарувався на різні вагові категорії. Звісно, режисура може додавати ваги обраному посередньому твору, але від початку, від самої назви зрозуміла амбіційність режисера та зазіхання театру. Дискусія навколо того, чи може театр із званням «Національного» бавитись у пісочниці із «Дорогою Памелою» триває, хоча відповідь і є очевидною – режисер красномовно підкреслює – на більше годі від мене й чекати…

І зовсім інша ситуація, коли в репертуарі заявляються рівневі назви, опанувати які – хвала будь-якому режисерові, а мати у своєму репертуарі – необхідність для дійсно Національного театру. Безпрограшні та відсортовані часом п’єси Шекспіра та Чехова, Брехта та Ібсена, Франка та Достоєвського… Тут вже на підступах до театру мимоволі розправляєш плечі та наближаєшся до запуску себе у космічну далечінь.

І саме тут виникає дуже цікава ситуація. З одного боку, одні режисери, заявивши щось не надто вагоме з літературної кваліфікації – підносить свою роботу до планки олімпійського рекорду, а інші, замахнувшись на нетленку – відчуває репнуті штанці ще до випуску вистави (або так репнутими й ходять, відмовляючи собі в адекватності сприйняття навколишнього світу).

Коротше кажучи, вступ завершено. І вже наступний пост – цілком і повністю про прем’єру Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка – «Ідіот» Федора Михайловича Достоєвського у постановці Юрія Одинокого.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *