Литовський «[М]ученик» Коршуноваса

Країни східної Європи вже кілька років поспіль оновлюють свої культурні об’єкти грантовим коштом Євросоюза. До того, не номінально – підмазали штукатурку, а ґрунтовно – із ремонтом, заміною крісел, оздобленням сценічного простору, апґрейту світла, звуку тощо…

Тому, головна сцена Литовського національного драмтеатру того дня не працювала… Звісно, можна було з Вільнюса кілометрів за 200 наздогнати трупу в одному із палаців культури, щоб подивитися «Трьох сестер»… Але то вже крайня міра театрофільства…

Тим паче, що мала сцена все ж працювала, хоча потрапити на виставу було мученецьки складно. На сцені давали «[М]ученика» («Martyr») Оскараса Коршуноваса (короткий переказ п’єси тут).

Боятися чи не боятися дивитися виставу на цілком незрозумілій мові, та ще й без перекладу?

Особисто для мене це питання давно вирішене – перед переглядом вистави достатньо прочитати п’єсу. Ну а якщо вистава позбавлена дії, і побудована виключно на рольовому переказі тексту – то вона швидше за все лайновистава на будь-якій мові.

Але у даному випадку ситуація розгорталася майже по-жульвернівські, коли зміст трьох записок капітана Гранта доводилося зводити в одну зовсім по-різному.

По театральних бібліотеках тексти німецького драматурга Маріуса фон Маєнбурга зустрічаються. Але все більше давніші – «Камінь» та «Урод» 90-х років. Перекладів більш пізніх робіт значно менше, а «[М]ученика» (2012), і взагалі немає.

Тому зі структурою тексту, його подачею та похідним «звучанням», знайомився на сайті російськомовного видавця. А із сюжетом – через художню трактовку твору. Річ в тому, що «[М]ученик» настільки свого часу «зайшов» Кирилові Серебреникову, що той спершу поставив виставу в «Гоголь-центрі», а згодом екранізував. Тож, візуально відколупавши наліт російської дійсності (а зробити це виявилося цілком можливо), до перегляду я виявився цілком готовим.

Мала сцена Литовського національного драмтеатру – це ще та «Сцена 77» Національної оперети – поверх за поверхом, за поверхом (хоча, сходиноки не порахував). Тут і там снують школярі старших класів, які і склали майже весь глядацький контингент. А вистава, варто зазначити, не замість уроків – вечірня. І рівень самодисципліни там і тут – взагалі непорівнянний – переконався на власні очі. Так, тінейджери будь-де тінейджери. Але, коли особистість зростає в культурних обіймах – це зовсім не обов’язково доводити атестатами чи дипломами.

І, власне, до вистави.

«[М]ученик» Оскараса Коршуноваса навряд чи бороздить фестивальні простори. Це не нетленка, про яку писатимуть в підручниках. Вистава – рефлексія на сьогоденність, яка досить грамотно втілена та тримає підліткового глядача дві години без антракту.

Локацій у драматурга досить небагато, хоча їх кількість і виходить за межі камерної історії в чотирьох стінах. Проте сценічний простір вирішено максимально універсально, із яскраво вираженим елементом щодо ідентифікації місця дії. Взагалі нічого новаторського, але ж грамотне використання цього інструменту саме по собі гарантує певний рівень вистави. Відкритий прийом із реквізитом, який від початку розташований в просторі – знову ж таки – квест для тих, хто із п’єсою знайомий, і використання ніби-то недбало полишеного предмету для решти. Знову-таки – жодних одкровень – все давно відомо. Але далеко не завжди є можливість у подібних виставах насолоджуватися легкістю, невимушеністю та доречністю.

Трішки складніша та неоднозначніша ситуація вийшла з акторським складом.

Якщо жанр психологічної драми передавати криком, шумом та надривом – є суттєві ризики скотитися в жалюгідність без жодного співчуття.

Акторський склад розділився на дві частини – виключно функціональне відображення персонажів та роботи з пошуками та знахідками. До першої категорії відносятся пан Директор (Algirdas Dainavičius), вчитель історії/фізкультури (Džiugas Siaurusaitis), пастор (Remigijus Bučius) та учениця – шкільна красотка (Inga Šepetkaitė). Загальне враження – лінувате відтворення своїх персонажів протягом вистави.

Вклеєна заміна актриси на ролі психолога/вчительки біології (Beata Tiškevič) викликає досить багато питань. Хіба що це був самоввод на роль, і крізь режисерські жернова вона ще не пройшла – істеричність трактування образу суттєво відволікають від внутрішньої боротьби та протистояння релігійній та фанатичній загрозі.

Круті акторські роботи матері головного героя (Jolanta Dapkūnaitė) та жертовного учня / вигнанця класу (Laurynas Jurgelis).

Це не просте промовляння тексту та пересування сценічним майданчиком. На сцені об’ємний емоційний шар, який на вході і на виході вистави кардинально різний – вони отримують насичену лінію розвитку своїх персонажів, змінюються з кожним своїм словом…

Головний герой – релігійний фанатик – Kęstutis Cicėnas – викликає амбівалентні відчуття. З одного боку – все є і в ньому, і в вибудованій ролі. А з іншого – вже в першу сцену він входить володарем положення, з яким і заслуховує фінальне повідомлення про вбитого однокласника. На якому етапі було втрачено елемент пошуку та внутрішнього переконання своєї удаваної правоти («Тварь я дрожащая, или право имею») – не зрозуміло.

І разом з тим, вдоволення від побудови кожної сцени – неймовірне. В роботу залучається все сучасне розуміння необхідності. Сценічний простір працює, реквізит ефектний та (якщо необхідно – провокаційно-навчальний), посилення сприйняття органічною відеопроекцією…

Заготовлений морквяний і кондомний запас використовуються не лише акторами. Відсутність статистів для утворення повноцінного шкільного класу компенсується глядачами. Саме тому, наочний матеріал вчителька біології роздає по залу, де досить однозначно розуміють тему уроку, і за лічені секунди зачехляють морквини в кондоми. І все це досить спокійно (не без певних похіхікувань), але й без зриву вистави. На якусь мить уявив подібну акцію в українському театрі…

Ще одна тема – це театральне оголення. Багато про це вже писав – драматургічна та режисерська виправданість робить будь-яке оголення на сцені доречним. Зворотне твердження також працює. Чи можливо залишити одягненим головного героя під час його перетину точки неповернення? Навряд. А чи можливий процес зваблення шкільною красунею набожного персонажа без застосування пари звабливих грудей? Спірне питання, але також вважаю, що варто було саме піддатися основним інстинктам. Хіба що оголені загравання фізрука, прикритого кухонним фартухом, потребують більшої акторської переконливості (бо за логікою подій – все виправдано – він вдається до останніх можливостей в справі повернення своєї коханки від біблійних сторінок до власної особи).

Одним словом, досвідом залишився задоволений. Говорив, говорю і продовжуватиму повторювати – нормальна сучасна вистава сприймається будь-якою, навіть не зрозумілою мовою. Твердження про корисність ознайомлення із матеріалом п’єс напередодні перегляду також знайшло зайве підтвердження. Приємно вражений загальним рівнем театральної культури ті рівнем вільності в темах, діях, вчинках, до яких торкається литовський театр.

Цікаво було б побачити «[М]ученика» на українській сцені…