Ірина Молостова. 20 років

На початку вечора пам’яті Ірини Молостової задався простим питанням про причини напівпорожньої глядацької зали

Відповідь прийшла майже одразу, з початку вечора. Нафталіновий музей присиплений пеплом десятиліть… На жаль…

Про темпоритм та естетику, яка змінюється щоп’ять років говорять на словах. А що на ділі? Все те саме постановка подібних заходів за залишковим принципом. Всі атрибути кротоподібний сліпий освітитель, який тримав виступаючи на сцені в пітьмі. Заунивна аж пара ведучих засипаючі під безкінечне заламування рук пірнаючих у спогади акторів та театральних функціонерів…

Можливості нової сцени Театру на Подолі дозволили використати екран понарізали відеофрагменти… Кумедніше за все, що відсутність режисера, який не побачив всю аляповатість назбираного, надає псевдоуяву сучасності та актуальності того, що відбувається

В перші хвилини Віталій Малахов проголосив концепцію вечора не так, як стопятсот разів до того. Проголосити проголосив, але далі щось пішло не так… Все пішло так само ніяк, як і все, що робиться без режисера. «Пытка апельсинами длилась четыре часа» (С) До того, не в переносному, а в самому прямому змісті ЧОТИРИ ГОДИНИ без режисури та впотьмах

Кілька яскравих моментів все ж було. На жаль, не багато. Живинка на виступі Євгена Каменьковича, Анатолія Хостікоєва і ще пара-трійка виступів/номерів

Подібне не можна називати вечорами пам’яті. Ці тортури мають носити якусь іншу назву

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *