«Шалене кохання» по-провінційному

«Одеса. Шалене кохання» режисерки Марії Грунічевої у Київському академічному театрі «Колесо» – вистава суперечлива як у своїх інгредієнтах, так і у процесі «приготування».

З одного боку – досить приємний та веселий водевільчик за Ільфом і Петровим та придуманий простір. З іншого –натужність, тортурність та позаорганічність постановки.
Тепер в деталях.

Ніша легкого розважального жанру у театрі – м’яко кажучи, мало насичений. А знайти якісну комедію – задача й взагалі не з простих. Тому вибір театру на користь одеського водевілю – цілком прагматичний розрахунок.

Більш того, у виставі присутній яскравий художній образ. Художник Юлія Сталевська запропонувала простір крізь вчорашні газетки, якими обклеєні стіни; двері з пакувального паперу – як ілюзію особистого простору; фейкову їжу у намальованих тарілках та імітацію одягу на стилізованих футболках-розмальовках.

Поворот до вдалої постановки пропустили десь на шляху перехода статики в динамику. Запропонований простір – іронічний, атмосферний, гротесковий. Саме тому похід у комедійний жанр – настільки серйозна справа – бо дуже просто скотитися до вкусовщини. У версії театру «Колесо» одеське весілля зігранє у стилістиці провінційного івенту із сільською тамадою.

Тут тобі й прикріплені таблички на шиї першорядних глядачів, й голосно-мікрофоне кількаразове підкреслення глядацької розгубленості та некомфортність від  «обраності», й затяжні безсюжетні танці, й пісні-караоке, й вишнівочко-наливайка…
Й кожен з цих елементів, направду, не є чимось страшним – питання завжди до форми та органічності.

Виставу дивився на початку лютого, коли вісті з Піднебесної про бушуючу епідемію вже були на порядку денному й виглядали цілком загрозливо.
Серед караоке-репертуару до виконання у виставі значилася «народна єврейсько-одеська» пісня «С добрым утром, тетя Хая» із таким текстом:

«С добрым утром, тетя Хая, о-ё-ёй.
Вам посылка из Шанхая, о-ё-ёй,
А в посылке три китайца, о-ё-ёй,
Три китайца красят яйца, о-ё-ё-ёй.»

Яскравий приклад мертвості постановки (а разом із нею і театру, який подібне продокує) – відсутність рефлексії до сьогодення. Хто б сумнівався, що актори у зажимі механічно виспівували слова, відсторонено перебуваючи у ільфо-петровських 30-х?

Окремий сум за акторами, частина з них (хто не в зажимі), навіть намагався триматися гротескової лінії поведінки. Й за інших обставин із цим цілком можливо було б попрацювати на результат.
Проте, театр «Колесо» усіляко продовжує ігнорувати наявність режисера зі всіма здобутками та напрацюваннями цієї професії.