Що відомо про «Перформанс невидимого»?

Театр сам по собі є досить нішивим продуктом.

А сегмент хореографічного перформансу – ще вузкіший сегмент у складі й без того нішевого продукту.
В цьому одночасно і безперечні плюси, і такі самі очевидні мінуси.

Найвеличезніший мінус – вкрай занизьке знання про театр сучасного танцю.
Адже це точно не є продовженням, чи реінкарнацією класичного балету. Хоча певні балетні моменти – присутні.

Це точно не мовчазна форма драматичного театру. Хоча сюжетна побудова безумовно присутня, а закрученість пристрастей та/чи емоцій тримається на досить високому рівні.

Це не вечір в колі сміху Рея Куні чи кого-небудь подіного. Хоча іронічна складова як ніщо інше прикращає навіть найемоційніші покази, а відтінки іронічної палітри такі, що на добрий десяток спектрів вистачатиме.

Проте, тема дослідження сучасного театру ще попереду, у тому числі – на сторінках «Театральної риболовлі».

Сьогодні йтиметься про конкретне дійство, під владою якого тримався протягом двох годин сценічного часу. Мова про чотири танцювальні вистави, народження яких тривало протягом попередніх двох місяців спільними зусиллями мікса із хореографів та танцюристів України, Австрії та Польщі. На перетині школ та культур й виник той самий «Перформанс невидимого».

Для польського хореографа Даніеля Лежоня, швидше за все безальтернативна теорія про те, що глядацька публіка – жінка, яка любить вухами, й потребує попередніх пестощів перед самим актом творчості.

Яка б там не була теорія, чи до справи стала природна органіка молодого хореографа, але «продаж» вистави відбувся вже на етапі авторського її представлення. Чутливі закиди та прохання – чистої води розташування та налаштування, не піддатися яким просто несила. Ну а музично-перкусійний кодовий супровід – доречна крапочка – вишенька на торті… Надзавданням самої постановки лишалася утримання розігрітого та підготованого глядача.

«IMSPACE: шляхи світла» – це багатошаровий комплект зі змістів, образів та втілень. Трійка на сцені – всі й одразу – в залежності від уявлень та порядку денного свідомості глядача. Від буденного класичного любовного трикутника, до комунікаційних стратегій геополітичних масштабів. З одного боку – медитаційна крива, а вже з іншого – музично-хореографічний колаж із нотками Сходу й Заходу. Кольоровий символізм в партитурі світла та добірливість із прискіпливістю до кольорів одежин на танцівниках. Магія перевдягання без перевдягання за допомогою самого лише світла. Й емоції, емоці, емоції…

Постановці «Alter Ego, або 7 сцен для перетворення Я» та авторці Світлані Олексюк замало глядачів-спостерігачів. Вона потребує гладачів-учасників. Саме тому ми не лише сидимо, а ще й стоїмо, ходимо, швиденько пересуваємося, порпаємося в осінньому листі, ловимо краплі води, що розплескуються на 360 градусів…

Вона одна, що не знаходить свого куточка в просторі? Чи їх дві, які синхронізуються та діаметрально розбігаються? Вона про життя з його радощами та сподіваннями, чи про потойбіччя задзеркальне, з усім моторошним, що може відбиватися у випадковому викривленому промінчику? Дзеркальні та задзекальні теми з алюзіями підштовхують уяву на захопливу подорож куточками підсвідомості авторів, та, звісно, своїми – глядацькими.

«Помилка 404» – сценічний мінімалізм із акробатичним колесом. Сила народження об’ємної історії із темряви й пустоти – безпрограшний та одночасно доволі складний жанр. Колесо – одночасно і символ, і «компас земний» і якір постановки в пам’яті.

Марія Сало свою роботу тончила скульпторськи. Відсікала все, без чого можна обійтися, зберігаючі основні змісти. Знятими шарами лишилося все, включно з одягом танцівників та звичної хореографічної синхронності – постановка наскрізно вибудована з нібито поокремого руху трьох світів у трьох площинах, які час від часу переїжджає бездушне металеве колесо. Така вона – одна з візій долі. Концентрація оголеного нерва – і це далеко не помилка «Помилки 404».

Жінка з жінками про жіноче, яке не тільки для жінок… Семеро жінок під орудою Марсели Лопез (Аргентина/Австрія) влаштували «Групову п’єсу №1».

Жанрова різноманітність, синтетичність мистецтв, наближення до хореографічного синхронизму та відчуття стилю із блискучою іронією. Від танцівниць не відірватися – чи вони стоячи, лежачи, бігаючи або й взагалі до гори дригом. Тонко вибудована партитура утримання цікавості та пропускання її по зростаючій.

А недвозначний фрагмент другого акту «Жизелі» з відсилкою до фантастичних віліс – й взагалі розрив шаблону та гарантія поновленого бажання на повторний перегляд та переосмислення побаченого.

Про очевидні мінуси хореографічного перфомансу йшлося на самому початку.
А плюсами хотілося б завершити.

Глядач в залі збирається висококонцентрований – випадковим потрапити доволі складно – не той рівень інформаційної комунікації. Красномовний показник – всього два телефонних рингтони за дві години та один малюк, який суттєво підкорегував пару сцен, суттєво переформатувавши їх емоційний фон (щиро дивуюсь і самим батькам, які прирікають маля на подібне випробування не по рокам; ще більше дивують організатори, які йдуть на те, щоб пропускати до зали свідомо маленьку вибухівочку уповільненої дії). Решта – зосередженість та внутрішній унісон до того, що відбувається на сцені.

Й найголовніше – естетичне задоволення, після якого дуже гарно в середині.

Театр має бути різним, максимально різнобарвним та різножанровим. Й чим більше нетривіальних ніш буде сформовано – тим яскравіше буде можливість розфарбувати власне життя. І як буде бажання – то втілити це в танці. Сучасному танці…

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *