Український дубль. Частина 2

Розмова про українські дублі розпочалася з огляду поставновок п’єси «Оскар і рожева пані» Еріка-Еманюєля Шмітта.
Сьогодні – інший автор, інша п’єса.

На початку і наприкінці часів

П’єса Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів» – і зовсім «немовля» (рік написання – 2013-й), на яке накинулися зголоднілі до сучасної якісної драматургії режисери. Однак запорукою успішної постановки завжди було унікальне й оригінальне режисерське вирішення п’єси. Якщо є – одну і ту саму п’єсу можна переглядати знову і знову. Якщо немає – вже краще режисерові не братися до неї зовсім – крім шлейфу негативу не залишається зовсім нічого.

Перша постановка львівського драматурга відбулася у московському театрі Романа Віктюка під авторською назвою «На початку і наприкінці часів». Навіть далекі від театру одразу і безпомилково вгадають, що виконує головну роль баби Прісі – чоловік. Театрали ж можуть і варіанти імен підібрати, але суть зрозуміла – «Юбку зайцу!». Режисер Олексій Кравчук – НЕ Віктюк, хоча і львів’янин, але виконавця головної ролі у виставу «Баба» запросив актора, за яким можна із задоволенням спостерігати і без п’єси, львівська зірка театру КурбасаОлег Стефан. При цьому образ збудований без відвертої сердючковості, більше, мабуть, в розрізі Калягіна, коли жіноча хустка абсолютно не конфліктує із чоловічими вусами.

Версія Стаса Жиркова «Сталкери» (спільний проект театру «Золоті ворота» та Молодого театру) пройшла без гендерних змін, проте із відвертим віковим челенджем. Сорокарічна Ірма Вітовська власними руками подвоїла свій вік, перетворившись на бабу Прісю.

Говорячи про постановки п’єси Ар’є, згадується анекдот, коли від літератора виходить повія зі словами «Книга краще!». Цілком готовий до думки, що з усіїє глядацької залу я міг бути єдиним, хто п’єсу читав… Вона настільки вражаюча і самодостатня, що практично будь-яка постановка є спробою змагатися зі смачним прописаним текстом, який і переноситься на сцену. Основне питання як саме? Літературна основа не соромиться гострого слівця, герої не лізуть в кишеню за пошуком витонченого формулювання та альтернативного варіанту непристойності. Чи варто цю особливість виносити на першоосновне у постановці? Жирков із Кравчуком у цьому питанні не просто розійшлися, а розбіглися на різні боки. Київська безпардонність, що межує з вульгарністю відверто дисонує з львівською делікатністю. Слова всі на своїх місцях, проте справа не ЩО, а ЯК. Тому загострений пошук букви «Х» у слові «ДІМ» нехай і не ставить діагноз режисерові, але досить красномовно говорить про його рівень розуміння прекрасного.

Тут, мабуть, варто відзначити і різницю глядацької зали.
Замальовка з місця подій.
Напередодні третього дзвоника. Компанія 30+ розташувалася на своїх місцях у партері й готується до сприйняття. В гаджеті загугли слово «Сталкер». Прочитав сам, показав подрузі, відчув себе просвітителем. «Он, дивись, корова пішла… А за нею – коза!» – щиро захоплюючись екранною проекцією привертає увагу супутниці невгамовний світоч. «Ай, ха-ха-ха! Ти чула, Вітовська сказала ПІШЛИ В СРАКУ! Ха-ха-ха!». Безумовно, далеко не весь глядач такий – але це красномовна ілюстрація на тлі завмерлої уваги зали на львівській постановці (тишу порушували хіба що безперервні клацання фотографічних затворів).

Баби Прісі настільки акторськи різні, що констатувати можна тільки їх купання в ролі. Більше запитань викликають інші виконавці. Львівський ансамбль у цілому є, але вкрай непереконливі окремі виконавці (особливо засмучує Вовик, який грає профнепридатність при наявності дуже гідних акторських робіт).

Київський склад – навпаки, більш переконливі виконавці поокремо, які ніяк не складаються в ансамбль.

Багато у чому, швидше за все, це результат розсипаної режисерської концепції й відсутність придуманих рішень ключових епізодів п’єси. І якщо у Жиркова рішення по всьому спектаклю не очевидні, то у Кравчука вони є, але дещо своєрідні. Так, наприклад, епізод із радіотрансляцією інтерв’ю про трансплантацію органів вирішено у вигляді ток-шоу із оголеними русалками. Як окремий номер – цілком, але історія йде врозріз з усією іншою розповіддю. А деякі рішення просто дивували. Наприклад, фінальний діалог вже не живих персонажів про секретну гілку метро, який переноситься до глядачів у залу… Випадковість? Вистава була показана не на рідній сцені (показ у рамках фестивалю «Гоголь-фест» у Києві)? Можливі будь-які пояснення, але мертві персонажі були перенесені до глядацької зали.

Тут саме час згадати сценографію вистав, в якій знову-таки помітний перекос. Одна справа, коли присутнє трепетне та зважене рішення, де кожна дощечка – штрих до образу. По завершенню вистави зловив себе на тому, що стою й розглядаю спорожнілу від акторів сцену, де мене захоплюють дрібниці та детальки… І зовсім інша ситуація, коли потрібно перенести виставу з малої на велику сцену (прем’єрні вистави йшли на камерній сцені, а з листопада 2015- го було перенесено на основну), й пішли до справи усі засоби щодо заповнення порожнього простору – поставимо бюстик, який незграбно разок шльопне актриса, стільців підвісимо до стелі. Навіщо? Вішай – побільше, а питань – поменше!

У музичному порівнянні безальтернативна перевага львівського театру. Фантастичні голоси, мелодика в кожному звуці, чарівний спів. Звукорежисер, який оформив шумове рішення вистави вклав душу, й це чутно у прямому сенсі слова… Київський театр лейтмотивом вистави визначив пісню Софії Ротару «Земле моя», й аби не так часто та невпопад вона лунала – із великою ймовірністю залишила б по собі приємне враження.

Тексти на екранах присутні в обох постановках. При цьому Львів робить ставку на пунктирність між розділами оповідання, а Київ просто кидає фрагменти тексту. До того, при перенесенні на велику сцену взагалі нічого не видно, взагалі нічого не розібрати. Чи змінять більш читабельні буковки подальше сприйняття вистави?

Impression одним абзацом. Ірма Вітовська

У дублях 2015 року Ірма – виконавиця головних ролей. Лише за цими двома роботами простежується діапазон акторських можливостей, мистецтво перевтілення та оголений нерв, сміливість у відсутності страху бути смішною, й широкі плечі, на яких вона виносить на собі постановчні огріхи… Одним словом – букет таланту в пошуках режисера. У спогадах залишилися постановки Станіслава Мойсеєва, в яких працював акторський ансамбль. Наразі все більше соло, в певних моментах навіть вся «ковдра» на одному тілі. Й по факту – це єдиний спосіб бодай як врятувати постановку. Цікаво, що постановки Станіслава Мойсеєва перестали бути вражаючими після його відходу з Молодого театру, в той час, як постановки Андрія Білоуса перестали захоплювати після приходу до Молодого. Актори позбулися свого режисера. І у пошуках адекватної заміни, працюючи у київському Молодому, кидаються то до Івано-Франківська, то до «Золотих воріт»… Куди приведе цей творчий пошук актрису Ірму Вітовську?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *