театр підМІНІСТЕРСЬКОГО розливу

Окремі нариси починав було складати.
Але ж війна, трясця її матері, чи можна про це зараз…
Відкладав.
Потім знову брався.
І знову відкладав.

Аж ось.
День 40-й з початку повномасштабного воєнного вторгнення.
Восьмий рік війни агресивної.
Років чотириста супротиву України проти імперської прожерливості та безкінечних претензій та утисків української націй, мови, території тощо.

По цьому всьому виходить прямо блискавичний за швидкістю – 40 днів самих лише бомбардувань – позиція Міністерства культури та інформаційної політики України щодо припинення культурного діалогу з агресором.
(щодо тексту позиції – трішки нижче, зараз про загальний контекст).

Пробую дивитися на ситуацію широко.
Сорок днів українські митці (перше – активно, далі все менше) звертаються до російської громади з тим, що ж вони там у себе мовчать, й не можуть дати ради своєму тиранові.
Театральні люди з одного боку обурюються театралами з іншого.

Тепер дивимося на ситуацію дзеркально.
Про тиранію, звісно, не йдеться. Але український театральний простір, він існує? Чи ним хто керує? Оскільки факти змушують в цьому сумніватися.

І це ж лише трішки з відкритої інформації вскрилося, що театральний Київ першими тижнями війни лишився кинутим напризволяще – й стався майже безпрецедентний крок зі звільнення з посади керівника Департаменту.

З Міністерством, вочевидь, ситуація трішки інша – щонайменше міністр на місці, й навіть низка зустрічей проводиться. Але серед цього не проглядається потужного фронту. (текст позбавлений емоцій – самі лише факти). Так ось, рішучість, дієвість і швидкість міністра культури Литви під час цієї війни – недосяжно випереджає його колегу з України. Рішучі заяви щодо митців, які працюють в росії від пана Симонаса Кайриса пролунали безпосередньо 24 лютого, а, прикладом, виступ про неприпустимість проведення Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Казані ще 17 березня. Для тих, хто цікавиться – можна погортати сайт міністерства щодо дат аналогічних заяв.

Чи є при цьому бездіяльним український мінкульт? В цілому ні. З’являються певні заяви. Але ж як щодо часу? Санкційний список пропутінських діячів видали 26 березня. Й знаєте, скільки в ньому акторів і режисерів? Аж цілих ШІСТЬ осіб – всі, кого знайшли.

При цьому заборону ввезення і розповсюдження видавничої продукції з території держави-агресора ініціювало Держкомтелерадіо, а заяву про позбавлення звань Народних та Заслужених артистів України зрадників подавав Комітет Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики.

Далі два слова про День театру – свято таке є в театральної спільноти.
Й попри всі жахіття воєнного часу, за наявності цілого міністра на це можна було б відреагувати.

І на реакцію дочекалися.
Протягом дня українські актори у своїх відеозверненнях влаштували флешмоб «А де міністр?», оскільки окрім шаблонного листівочного тексту на сторінці фейсбуку із уйобіщною картинкою поряд, нічого більше не було видно-чутно.
Над вечір міністр з’явився в межах організованого міністерством заходу.
Знаєте якого?
Національна опера зробила півгодинний музичний концерт.

Ще раз, НАЦІОНАЛЬНА ОПЕРА виконала концерт, який ОРГАНІЗУВАВ мінкульт.
Серьозно?
Й це той рівень мистецької акустики, який мав б отримати відлуння всією планетою?

А по Європі театральні події відбуваються, між іншим.
Чи дотичне до нього міністерство – інше питання.
Але театри приймають українських акторів, переселенці беруть участь в грантових проєктах та організовують (або долучаються до участі) в акціях, читках тощо. Більшість з цього просто проходить повз навіть міністерського інфополя, не говорячи вже про безпосереднє долучення (вечір «Україна: театр миру» на сцені паризького «Одеону» відбувся за участю Французького інституту та у партнерстві з міністерством культури Франції). Чи реагує міністерство на вже готові та напрацюванні ініціативи на місцях, чи до сих пір акцентує щоб виконували гімн України по завершенні вистав закордоном? Про відсутність організованих гастролей колективів за кордоном годі й сподіватися побачити.

Що є з яскравого?
Хіба що легалайз того, чим проактивні театри й без них вже займалися – дозволили з 1 квітня роботу закладів культури та мистецтв.
Тільки не розказуйте їм, що театри, де це було можливо та максимально безпечно, займалися цим протягом всього березня.

Ну й кінець кінцем – сьогоднішня позиція Міністерства щодо припинення культурного діалогу з агресором.
По-перше вжик-швидксті, по-друге бомба-сенси із використанням обертів на кшталт «до моменту виведення військ», «хто відверто виступає на підтримку розпочатої путінським режимом війни», «принижують субʼєктність українського народу та його власну культурну спадщину» (це про «братні народи» і спільну культуру). Ну й фінальний пасаж про те, «що ми не закликаємо до ізолювання тих представників російської культурної спільноти, які поділяють демократичні цінності, виступають із публічним засудженням війни в Україні».

А з протилежного боку – закликають. Й не лише до ізолювання.
РІА Новини публікує плани росіян (стаття за назвою «Що Росія має зробити з Україною»): частину українців ліквідувати, провести жорсткі масові репресії всього населення, винагородити ждунів руського міра, запровадити російські закони та російський суд, заборонити мову та культуру, запровадити жорстку цензуру, знищити підручники… Й план не «до моменту виведення військ», а методично, на 30 років вперед.

І на цьому фоні, знаєте, десь можу навіть пояснити подібне ставлення за остаточним залишком до театру. Що ж на нього витрачатися – долучатися, ініціювати, або бодай притомну картинку до свята намалювати – нема ж для кого. Сегменту не існує, тиша з відстоюванням власних прав, та й елементарно назвати речі своїми іменами нікому (сцикотно лайно-виставу однозначно визначити, а де там говорити на рівні міністерства).

Тут ще одна складова вимальовується – відсутність особистостей. Зробив заяву Камбербетч – світові ЗМІ рознесли, розтиражували, поширили. Видавив з себе всяку гидоту Машков – чутно, збігла Хаматова – резонанс, Калягін засудив вчинок Чулпан – й те на перших шпальтах. А за гучними висловами українських театралів бодай подібного рівня цитування ще шукаю, поки що не зустрічалося.

Тож, шановна театральна спільното, продовжуватимете розказувати росіянцям, що їм робити зі своїм царем? Чи звернете зрештою увагу на власну медійну незайманість, відсутній єдний механізм та почнете набувати вагомість, яку б обійти боком не зміг жоден міністр хай навіть культури.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.