Перша сотня другого сезону проєкту «Театральні міста України»

Коли маркетолог береться за проєкт, йому першочергово треба від чогось відштовхуватися. Бажано від досліджень.

Дослідження бувають кількісні та якісні.
До того ж, отримати якісні, не маючи кількісних – досить проблематично, навіть, вкрай неможливо.

Тому, зіштовхнувшись с КАТАСТРОФІЧНОЮ ситуацією ВІДСУТНОСІ будь-яких досліджень українського театру (жовту смішну брошурку можна навіть не нагадувати – все що там про цифри – курям насміх), портал «Театральна риболовля» і з’явився. Умовно кажучи, для публікації дописів про виставу блогових платформ більш ніж достатньо. А ось тримати БАЗУ ЗНАНЬ гарно все ж в спеціальному просторі.

Розтормошити сонний театральний простір було завдання першого сезону – тоді вдалося зібрати першу ТЕАТРАЛЬНУ МАПУ УКРАЇНИ, та сформувати досить репрезентативний зріз про останній докарантинний 2019-й рік – вийшла інформація про діяльність 300 театрів з бази в 600 назв. Гарна половина.

Виклик для другого сезону з одного боку ускладнювався – зріз не одного, а П’ЯТИ РОКІВ; з іншого спрощувався – той самий 2019-й входив до числа досліджуваного періоду, тому для тих, хто систему вже пройшов – збирати всього чотири роки:-)

Старт проєкту був на початку січня 2021-го.
Допис про перший полтинник – середина серпня.
Наразі майже середина травня 2022-го, проекту – повних 16 місяців, й тільки нині виходить другий зріз. Лише тепер добралася ПЕРША СОТНЯ. А це всього лише 1/7 від загального об’єму (загальна кількість театрів так само чисельно підросла).

За такої швидкості – фінал очікується за ВІСІМ РОКІВ, замість того, щоб весь масив інформації гуртом зібрати за пару-тройку місяців, най навіть за півроку-рік.
Але так не виходить.
Й цікаво розібратися в причинах.

З основного – абсолютно ДИКЕ ПОЛЕ.

Якщо плюс-мінус якась цікавість до державних театрів з боку їх інвесторів ще спостерігалася, то приватний сектор не цікавив ані державу, ані тих, хто про театр писав. Театри в регіонах й взагалі дивуються, що ними можуть цікавитися з Києва.

Однаково за результатом, але з різною мотивацією відбувається спілкування із дуже національними та ще лише народними. Для майданчика «Риболовлі» – всі категорії – ТЕАТРИ, всі є учасниками одного великого театрального дійства. Так, масштаби різні, проте, глядач робить свій вибір, й далеко не завжди на користь уславлених «перших сцен країни». Так ось, одні не надсилають матеріали з перерозвиненого комплексу меншовартості («На сторінках пишуть про ТАКІ театри, ТАКІ події, а хто ми поряд з ними»), інші з комплексу роздмуханої значущості («Запит не від «The Times» – можна уваги й не звертати»).

Не менш основне – ДИКА ЛІНЬ.

Досить низьке конкурентне середовище дозволяє не роботи навіть того, що очевидно має бути зроблено. Навіть не про дослідження та аналітику – багатотитуловані театри дозволяють випуск вистав без візуального супроводу (елементарної афіші) тощо.

Тому, особливо в регіонах (хоча й столиця не в приклад) – позиція завлітів (не всіх, а вагомої частини) – «якщо це можна не робити, краще не робити». Ну й звідси всі ці потім-потім та скоро-скоро. По факту ж така відповідь красномовне – «не на часі».

До того ж, прямі відповіді «наш театр не співпрацюватиме із “Театральною риболовлею”» – далеко не чисельні, але трапляються «ображені та обурені».

Решта існує у желейному режимі, коли театральна людина проходить класичні митецькі «ТРИ ЗЕ» стадії:

  1. Захват від ідеї проєкту (все логічно, допоки не треба самому нічого робити);
  2. Запевнення, що все буде зроблено якнайкраще та якнайшвидше – це у відповідь на запит зібрати плюс-мінус десяток своїх же прем’єр (але ж пам’ятаємо про «якщо це можна не робити»);
  3. Заморожування обіцянки/спілкування тощо.

Але є й такі театри, що роблять крок до невідомого, й певну інформацію надсилають.
Ідеальний та найменш поширений варіант – все й одразу, коли жодних питань до відправника – самі лише слова вдячності). Частіше – низка доуточнень та додаткових запитів. Буває, скидають назви без афіш, або без дати першопоказу, й дозбір фактології розтягується на тривалі місяці. Або, з найдивніших прокачаних та для чогось закріплених скілів – прислати картинку-зображення у вордівському файлі. Або лише по запиту згадати взагалі про наявність у театру афіші вистави, й на повному серьозі не розуміти де вона є взагалі. Уявити собі, театр інвестував ресурси у створення промоційної продукції, яка зроблена та НЕ ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ.

Ну й третє – ДИВНА ДИВИНА.

Під час звірок іноді вистрибують вистави, які підходять до чисельних антологій «Театральної риболовлі». Звісно, в процесі спілкування запитую, чи бачили оголошення про збір тієї чи іншої колекції. І хай би казали що вперше чують. Ні. Виявляється, що так, бачили. А на запитання, чому не написали, що маєте взірець у колекцію, відповідь «Тому що ви ж до нас не зверталися».

І тут зачароване коло.
До театру не звернулися, оскільки жодних натяків, що він може мати щось подібне – індексація пошуковиків не видає взагалі нічого по предметному пошуку.
А театр сам не звернувся, оскільки див. пункт попередній.

Одним словом, перша сотня за 16 місяців – це безкінечно довгий маршрут. Й результати, які будуть отримані – застаріватимуть ще до публікації.
Можна було б списувати це все на завантаженість та все таке.
Але нагадаю, що старт проєкту припадав на карантин, а чистого часу на збір 5-10-20 прем’єр (у кого скільки наставилося) – півгодини із перекуром.

Бути чи не бути продовженню проєкту – ось у чому питання.
Очевидна на нього відповідь – театральній спільноті в темній печері ніякої аналітики не потрібно.

Так це чи не так – пишіть в коментарях все що думаємо з цього приводу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.