«Чорний камінь Кааби» Андріївського узвозу

Сіра, облуплена коробка будівлі сама по собі навіть не дратувала. Хіба що окремі елементи, як, наприклад, сходинки, що виходили на насипаний щебінь, перекриваючи добру частину узвозського тротуару. Ті сходи, як мухи обсижували барижуючі хендмейдом тітоньки, загорнуті в хустинках і взимку і влітку… Самі вони при тому стояли/сиділи на мощеній тротуарній частині. Коротше, пройти було досить складно.

Чорні западини у районі майбутніх дверей, вікон вже не лякали. Вільно гуляючі протяги ще більше обвітрювали й без того сумні сірі стіни.

Змінилося все десь наприкінці 2015-го. За зеленим дерев’яним парканом зникли сходи, на інше місце перекочували бариги. Новий виток будівництва Театру на Подолі розпочався з інформаційної вивіски на паркані прямо по тротуарові. Гучні будівництва йдуть поруч з не менш гучними заявами – представниками київради вже на «Пекторалі» у березні 2016-го було проголошено про наступне нагородження премією вже на новій сцені Театру на Подолі. Наміри не втілили, але поки що шлях повз будівництво пролягав дерев’яним помостом, в дощечку від грандіозних робіт на об’єкті.

Під одні з вихідних засніженого листопада 2016-го, коли основна частина фасадних робіт була майже готовою, доброзичливці майже підірвали інтернет гучною заявою про цілковиту руйнацію історичного спадку Анріївського Узвозу, про втрачені архітектурні цінності та ще купу всіляких нісенітниць… Коротше кажучи, в уяві декого чорна верхня частина будівлі нагадала і саркофаг, і вагонку на автосервісі, і крематорій… Висновки було зроблено виходячи лише з верхньої частини будови, оскільки нижня все ще сором’язливо ховалася за зеленим парканом. Це до слова, що все ж не варто дурням показувати половину роботи…

Гарно пам’ятаю той день, коли Узвіз заполонило море обуренців, з активістами, камерами… Стояли під лагідним білим снігом та ненавиділи чорний верх Театру на Подолі. Потім ще з пару тижнів стояли активісти з образливими папірцями та вели роз’яснювальну роботу серед населення, що прогулювалося Андріївським. А люду точно побільшало, бо хайп навколо Театру роздмухали гарнюній.

Трохи згодом, як навколо Театру було прибрано наслідки будівництва, і споруда органічно розташувалася на вулиці, цікавіше за все було спостерігати доморощених експертів, які не те що у театрі, на Андріївському були уперше, і починали, тикаючи у театр «Колесо» повторювати фейсбучні теми щодо знищення київської спадщини. Хоча були і такі, що об’єкт ідентифікували. З уривків вуличних розмов складалася картина можливостей впливу засобів масової інформації на непідготовлене підґрунтя пересічних громадян, більшість з яких відвідували будь-який з театрів останній раз ніколи.

Найулюбленіше з мимоволі почутого, було «…а виходячи з повного гівна навколо – це й взагалі шедевр!…» (С)

І у цьому та сама правда сьогодення. Театр – це окрема споруда. Поряд з нею – і вгору, і вниз – коїться стільки жахіття, що кожна прикраса Узвозу гідна уваги та підтримки.

Зовсім інша справа, що зовнішне оновлення не дуже пов’язано з оновленням всередені. А там все набагато сумніше. Застаріла естетика вистав, режисерська криза, акторська безпорадність… Переглянуті вистава за виставою навіювали сум і відбивали будь-яке бажання до відвідин Театру на Подолі.

Одні з перших бачених вистав, пам’ятаю ще у працюючому тоді Гостинному дворі, що на Контрактовій. Про умови не будемо (лютий мороз в залі, кожен потяг метра резонує з кожним стільцем, тощо), але вже там дуже вразила столична спроможність випуску вистави без режисерського рішення (робота мала назву «Дзеркало Сен-Жермен» за Акуніним). Змінивши площадку на малу сцену палацу «Україна» лишилися незмінними жахливі враження і від «Минулого літа у Чулимську» за Вампіловим, «Фараонів» за Коломійцем… Останньою краплею стала «Мати» за Чапеком (тут, про всяк випадок, змінив не лише локацію – виставу дивився на новій сцені, а ще й режисера – до того були роботи виключно пана Малахова). Висновок для себе зробив – нова сцена Театру на Подолі – чудова, але дивитися на ній вартує гастрольні театри (і відразу переконався у цьому на прикладі франківської «Солодкої Дарусі»).

А споруда дійсно класнюча що зовні, що з середини. Дуже круто, що у Театру з’явилося нарешті власне дизайн-обличча. Хто про що, а я про дотримання бренд-буку, звісно, якщо він у вас є. Тут тобі і концепція афіш на фасаді театру, і єдиний стиль у оформленні друкованої продукції, і оформлення інтер’єру… Візуально все склалося єдиним пазлом.

Хоча й не без вузьких моментів. Якщо уходячи посередені вистави «Мати» було не помітно, то після «Солодкої Дарусі» ці безкінечні гардеробні черги приголомшили. Реально найбільший факап (непрацюючий буфет виношу за дужки зі сподіванням, що це діло швидко виправне), який суттєво змазує отримане задоволення від вистави (хоча, якщо нічого не міняти у виставах, то можна лишати все як є – напівпорожні зали, з яких глядач виходить потрошку – жодних черг).

Тож, на сьогоднішній момент місто Київ має органічну споруду, приклад сучасної архітектури; купку незадоволених таким рішенням, які продовжують розмахувати концептом із надлишковими архітектурними витребеньками; та унікальний сценічний майданчик, на якому, сподіваюся, у найближчі часи буде змога переглянути круті європейські театральні проекти.

… і хто зна, може такі спостереження за дійсно крутими роботами змусять акторсько-режисерський склад Театру на Подолі по-новому подивитися й на свою роботу…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *