Ростиславове Чудо

Забути хто ти, звідки, та де саме знаходишься, при цьому сидячі досить в конкретному театральному кріслі, можна лише в одному випадку – коли вистава дивує. І то вже другорядне: смішить вона, чи сльозоточить; велика сцена, чи мала; зграя акторів, чи мала жменька…

Дивує – значить захопює. Захоплює – значить залучає до історії, навіть до такої, яку гарно знаєш та сценарних несподіванок не очикуєш

Здавалось, щож такого складного в здивуванні? Аж ні. Виявляється, що цей трофей дістається настільки одиничним виставам, що для їх переліку жодних записничків не треба – вкладаються за пальцями рук

Сьогодні саме про таке диво-дивне, чудо-чудне. Точніше, «Ростиславове чудо» у Франківському драмтеатрі

ЧУДО ПЕРШЕ – драматургічне

До постановки йдуть тексти, виписані спеціальним чином. Описи природи та роздуми героїв, якщо вони не в комплекті до текста будь-кого з виконавцев, або не просто ремарки, взагалі відсутні (на відміну від прози, де вся історія може бути побудована через детальний опис кожної цеглинки паризького собору)

Роман Марії Матіос «Солодка Даруся» – це окреме диво з концентрованою мовною палітрою, побудовою сюжету за хронологією та буденністю сільського життям на березі річки, де кожен день схожий на попередній, а той ще на попередній… І така повільна історія нескінченна, та переривається хіба що святами та черговими змінами влади. Історія, події якої формуються за принципом генератора, який накопичує окремий погляд до погляду, слово до слова, образу до образи зо дня у день, доки не набереться певної концентрованої відмітки на речення, або абзац (крихту за крихтою, як збирає той сир чи маселко Даруся, щоб віднести інколи батькові на могилку)

І таку текстову структуру, у більшості своїй бездієвій, але при цьому дуже атмосферній, автор задумав перенести на театральний простір. В моїй уяві були два такі романи, довжиною в життя та дією в одне моргання – маркесівські «Сто років самотності», та така собі лайт-версія сімейної саги, матіосівська «Солодка Даруся». По одній зі спроб перенесення творів до театру бачив, і якщо про Маркеса нема що балакати, то про «Дарусю» ладен говорити й говорити

По-хірургічному точно, по-материнські бережно перенесено роман на мову театру. Втрати по дорозі мінімальні. Роман, який майже цілком вибудовано на твердженнях та умовиводах безмовної Дарусі, з ріденькими вставками прямої мови, чудово інсценовано Ростиславом Держипільським, а далі ним же й срежисовано

Здивування інсценізацією – done

ЧУДО ДРУГЕ – режисерське

Букви буквами, але на сцені має бути дія. За збереження духу роману у сценічній версії відподідає безліч складових. І якщо фундаментом успіху є безпосередньо роман, то стіни – це режисура максимального мінімалізму; закільцьований перехід історії в кожній з контрольних точок – майже як сходинки Мебіуса; кондиціонування простору – майже дервішський танець-обертанням; різнодаруськевість за рахунок введення різновікових Дарусь з голосом та без; та налаштування «розумного будинку», безумовно за рахунок вокально-інструментальної складової. Це вже не кажучи про безліч гармонічних та доречних елементів інтер’єру у вигляді режисерських фішечок. Зроблено з любовью (хіба що, окрім єпізоду другої дії, де певно втома недозволила дошліфувати сцени, які трішки виглядають ескізно – увийшли на сцену – проговорили – зникли за лаштунками)

Але в цілому, здивування режисурою – done

ЧУДО ТРЕТЄ – акторське

Багатьох акторів бачив вперше, тож, важко говорити про складові їх успіху. Але бесперечно одне – наполеглива робота над образом (а режисерське рішення побудовано на мінімізації акторського складу, тому у багатьох і не одного) – це перше, що впадає в око. Зведені на нівець зайві рухи та слова. А те, що відбувається – працює над зрощуванняв образу, його уточнення та формування об’єму. З величезною насолодою пишу ці рядки, бо вкрай рідко трапляєтьс нагода не виділяти кого одного-двох з загальної сірої маси, а насолоджуватися фантастичним акторським ансамблем.

Перенос діалекту – окремі аплодисменти роботі зі сценмовлення! Пластика! Каскади почуттів – від здорового регіту в залі до річок сліз та кульмінаційного замтамування подиху. Глядацька зала знаходилась під цілковитою владою вистави, а актори лише смикали за потрібну мотузочку

Здивування та вдоволення акторськими роотами – done

На жаль, досить не часті такі моменти, коли маю цілковиту нагоду писати приємності про виставу, розливатися компліментами та вклонятися роботі. Але такі приклади є. Тож, є на кого рівнятися. А розібравшись в складових Ростиславового чуда, може й інші режисери скоригують свою роботу. Адже чудо – це задоволення від того, що ти робиш і гарний вірус, яким заражаються учасники вистави, а згодом і глядачі