«Ех, мушкетери, мушкетери…»

До вистави-мюзиклу «Ех, мушкетери, мушкетери…» була репетиція.

Тут варто зробити відступ і зауважити, що будь-яка вистава – це той самий товар, який має свій життєвий цикл: народження задуму, його втілення…, і, «сходження нанівець». Так ось, «Мушкетери» підійшли до свого фінального етапу. Його не грали вже близько півроку, і до репертуару вставили лише для того, щоб «запечатлеть» на плівку й зберегти як пам’ять. Для цього була запрошена київська телекомпанія, яка огорнула весь театр ім. І.Франка своїми кабелями, а в глядацькій залі окопалися декількома камерами. Готувалися печатлеть.

А чим більше не грається вистава, там вірніше вона забувається, і перед тим як вийти до глядача і знімальної групи, актори і режисери, спільними зусиллями реанімували мюзикл україномовного перекладу фантазій на теми Олександра Дюма Євгена Євтушенка. Сюжет ґрунтувався на історії старіння колись молодих і бешкетних мушкетерів, на двох королях (один на троні, інший – в тюрмі, а по ходу вистави – навпаки). Фінал оптимістичний – всі померли.

Ось це все відновлювали актори театру, артисти балету, хору та оркестру. Були вони в джинсах і футболках, тому відгадайка «ху із ху» доставляла особлива задоволення, а згодом – порівнювати свої здогадки з реальністю під час вистави.

Але до цього було ще багато веселого, наприклад, коли на сцені троє (два хлопця і дівчина) проганяють свій епізод. Дівчина спохопилася, що у неї, мовляв, в цьому місці теж пара рядків тексту було. Заглядають в папірці. Дійсно було.

Дівчина:

– Гаразд, в принципі, я можу і помовчати…

Репетиційна атмосфера: тут згадуємо танцювальні рухи, тут – текст пісні, а у кого яка мізансцена в цьому епізоді… Тут же з крісел в залі знімають чохли, повним ходом йде процес до прийому глядача. Чесно, навіть не знаю, що мені більше сподобалося: сама вистава, чи оргпідготовка.

Коли згасло світло, і всі перенеслися в середньовічну Францію, незмінне повернення на батьківщину забезпечував цілий ряд алюзій на сучасний політичний устрій незалежної держави. Але чудова багатофункціональна сцена відганяла ці думки геть. Спочатку на сцені двоє вигнутих сходів, що утворюють по центру умовне коло. Сходами снують актори. Повернувши їх протилежною стороною – виходить кімната Д’Артаньяна або в’язниця (в залежності від ситуації). З другої частини – моменту карнавалу, під час якого відбувається королівська підміна – внутрішня частина між сходами заповнюється великою збірно-розбірний маскою. І все це «живе», рухається, працює, створює необхідний антураж… Одним словом, вражає!

У моєму записнику після вистави залишилися кілька ремарок. Перша – в пісенному дуеті грузного Портос з дружиною Планше рефреном звучала фраза «щоб можна було б попортосиця». І від персонажа, який не залишився в пам’яті, фраза: «… логіка мовчки навколішки стала…». Такі різні, і одночасно, однакові фрази 😉

Після фінальних оплесків спектакль пішов на заслужений спокій.