Смітникова аристократія на квітневому снігу

Театр на Подолі зробив неймовірний стрибок. Від повної відірваної промоції власної продукції до більш-менш витриманої стилістики, притомного сайту, вправного smm. Непорівняна робота PR-відділу театру, який не просто номінально існує, а творить справжні дива – зібрати шалену кількість преси (маю на увазі всю палітру ЗМІ, включно із паперовими, телевізійними, інтернетівськими) із компліментарними текстами без урахування якості самих вистав. Це безумовно новий рівень театрального менеджменту для Києва.

Але ніяким, навіть самим крутим PRом не врятувати безпорадність постановок, які потрапляють в роботу. Піарники – не чарівники, і цукерки із суттєвої частини вистав Театру на Подолі зробити не в змозі. А режисерський несмак вже обжився в стінах найновішого театрального приміщення України.

Сьогодні – про виставу, яку слід оминати, якщо ваш похід до театру не є актом мазохізму, чи ви не працюєте над дослідженням поганого смаку постановницьких груп.

Результатом двох-з-половиною-годинних тортур вистави «Сніг у квітні» стали наступні тези:

  • Понівечена оригінальна історія Теннессі Вільямса;
  • Сумні актори;
  • Умовна режисура;
  • Запацьорена сценографія;
  • Пекельна англійська.

Якщо це саме те, на що ви розраховуєте – тоді «Сніг у квітні» – ваш вибір!


Текст нижче – деталізація та пояснення наведених тез для тих, хто справедливо потребує аргументованого фактажу, а не лише декларацій.

«Римська весна місіс Стоун» – перший роман Теннессі Вільямса, випестуваний ним наче бубочка, читання якого подібне до ласування соковитим фруктом – ти його вкусив, смакота неймовірна, сік заливає руки, аромат наповнює повітря. М’якоть ганяєш в роті і кайфуєш-кайфуєш-кайфуєш… Чарівна проза! Розповідь ведеться від особи автора. Мінімальна дієвість компенсується максимальною описовою частиною. Автор запрошує читача в розпал римської світської вечірки, і абзац за абзацем виплітає історію місіс Стоун. Вільямс виступає психоаналітиком – просувається в справі розуміння природи вчинків своєї героїні і на борт літака, де на сусідньому кріслі помирає її чоловік, і до дитячих забавок в «царя гори». Із співставленням та в динаміці, із ключовими інтимними подробицями та оцінкою викладеної інформації. І все це насиченою, колоритною літературною мовою.

Роман згодом ліг в основу однойменного художнього фільму із Вів’єн Лі у титульній ролі. Вельми красива картинка – Рим, який зачаровує, і переконлива робота художника з відтворення деталей цієї історії. У виборі локацій, одягу, реквізиту… І в моєму сприйнятті – фільм 60-х – це відеодоріжка романа Вільямса. Красива відеоілюстрація, яка дещо хронологізує події, і відкриває героїню не стільки із середини, як очами зовнішнього спостерігача-літописця (щоправда, цнотливого – тут треба враховувати датування фільму (1961). Невтримний кіноеротизм був вже у стрічці 2003 року).

Що відбувається і сценічній версії Театру на Подолі («Сніг у квітні» (кружіння в порожнечі) – Поліна Медведева за прозою Теннессі Вільямса) не дозволяє розібратися ані проста логіка, ані літературно-кінематографічна підготовка. Дотичність до автора – персонажна, при тому розпанахано все так, що причини із наслідками докупи не зібрати.

Вільямсонівська місіс Стоун (Ірина Грищенко у виставі) не є ані невтомною вовчицею, ані німфоманкою, ані охотницею до юних римлян. Похідна подія – це триумвират трьох складових – сценічний провал півстолітньої акторки в ролі Джульєтти, смерть чоловіка на її руках та клімакс. Тож, її чітке, продумане та налагоджене американське життя дає суттєвий збій. І з отриманими чималими статками чоловіка вона відправляється за океан, до міста із трьох тисячолітньою історією, де має сподівання усамітнитися від пильної уваги журналістів та нав’язливих старих знайомих. Її осередок – самотність та місцева збідніла знать. Зубожіла графиня (у виставі її грає Тамара Плашенко) користується своєю вхожестю до вищого світу, куди протягує гарненьких хлопчиків та підкладає їх під хтивих багатійок. Паоло – далеко не перша спроба графині видоїти бодай що у американки. Кам’яною залишається місіс Стоун до всіх попередніх хлопчиків старої лихварки.

Ввічливість Паоло, його випещеність та молода краса все ж надають йому пропуск до палаццо Карен Стоун, і співпадає це з моментом, коли місіс «вибралася із хащів клімаксу». Відтепер сонячні ванни юні сідниці приймають на веранді старовинного будинку. Проте ані коштовних подарунків, чи чогось такого Паоло не отримує, від чого дратується графиня в очікуванні своїх відсотків. Не користована фізіологія хлопця також простоює без діла аж допоки герої не досягають певної згоди (подробиці читайте у Вільямса).

Враження, що інсценізація писалася за скороченими переказами роману, яку зіпсованим телефоном переказали автору сценічної версії. Адже на сцені – невгамоване бажання Карен Стоун, нерозбірливість у виборі партнера та безвиправдані героями вчинки. А на додачу – повна нерозуміння контексту.

Перша поява головного актора на сцені (Костянтин Темляк) у заскучалому за праскою костюмі на виріст. Відволікаю подругу поряд від сцени досить неочікуваним питанням «Ти його хочеш?». Шокова пауза – подив – запевнення, що просто треба відповісти, а зрозумієш згодом. «Ні! Звісно, ні!».
От тут вже все – закривайте завісу – розходимося. Кастинговий провал несумісний із дограванням п’єси. У історії ЖОДНОГО шансу за таких умов отримати запропонований автором розвиток. Єдине спасіння – у безладних зв’язках «американської вовчиці» в трактуванні Театру на Подолі, та нерозбірливості глядача.

Далі ще страшніше.
Цей Аполлон стилю запрошує багатійку на коктейль (до слова, в книзі, про улюблений місіс Стоун неґроні Паоло пам’ятає з моменту їх першої зустрічі, та ефектно використовує це знання на побаченні). На подільській сцені це столик, на який гарсон ставить скляну пляшку, до якої додає пару гранованих стаканів.

Гасіть світло – кидайте гранату в цей жах!

Хай так, неґроні загубилося у переповіданнях. Але невже нікого не бентежать грановані стакани для дами вищого світу? Цей напій, між іншим, подається в бокалах рокс із подрібненим льодом – але за явно зайва інформація для виписаного із Німеччини художника (Андреас фон Шліппе).

Режисерські відійти від необхідності існування у предметному світі не змогли, а на бодай яке переконливе відтворення – хисту не вистачило.

І найсмішніше – вона йому дала!
Цьому римському Гаврошу з манерами аристократа смітника.
Логічно це пережити просто неможливо.

У другій дії персонажа щоправда переодягають у стильний костюм за розміром. Але виглядає це занадто запізною дією, навіть виходячи із присутності цього епізода у автора (але в тексті йдеться все зовсім про інше).

Говорити про те, наскільки інородним виглядають концентровані оцінки автора своєї героїні, які драматургічно вставлені шматками монологами цієї самої героїні, не доводиться. Режисерська група навряд зрозуміє аляповатість цього поєднання, і проковтне цю дрібницю, запиваючи кольоровою рідиною з гранчаків…

Проте, страшного у виставі вистачає і без того.
Запацьорене жирними пальцями скло декорації, яка карусельно обертається навколо акторів…

…відсвічування ліхтарів в око глядачам протягом цілих сцен…

…відсутність вирішення окремих сцен та вистави в цілому…

Спроби врятувати ситуацію яскравими проекціями на цьому фоні виглядають припарками.

І все це грається у досить посередньому українському перекладі. А оригінальні шматки чревовіщають актори мовою оригіналу.
Який це сором!

Про знання англійської не йдеться. Вимова найсереднішої загальноосвітньої школи, де уроки англійської за сумісництвом викладає фізрук. Для тих, хто наважиться на перегляд вистави – беруші – найнеобхідніший атрибут в глядацькій залі.

Знайти логіку переходів з англійської на українську і назад – не вдалося. Хоча, певну сплановану генераторність випадкових чисел можу припустити. Не зрозуміло НАЩО непідготовлених акторів робити псевдо-поліглотами? (версія про американку в італійському мовному середовищі не витримує жодної критики). Окрасів цьому поламаному сюжету це не додає ніяких. Проте унеможливлює саме знаходження в глядацькій залі – з вух йде кров від почутого. На чолі акторів – рухомий рядок – НЕ ЗАВАЖАЙТЕ, Я ПРИГАДУЮ ТЕКСТ. Про які акторські роботи тут може йти мова?

Пунктиром по роману проходить нонейм персонаж неймовірної витримки, який майорить під балконом палаццо, а під час прогулянок містом – неодмінно з’являється то тут, то там, і вдається навіть до елементів ексгібіціонізму.

В розмовах Паоло розказує історію про багатійку, яку було знайдено у власному ліжку з перерізаною горлянкою – вбивцю вона швидше за все сама пустила до себе.
Фінальна розв’язка у автора досить однозначна, хоча і допускає варіативність сприйняття. Залишившись на самоті, покинута всіма американка власноруч кидає ключі пильнуючому незнайомцеві…

Героїня вистави, розігнав усіх, сідає на велосипед, і накиваючи на педалі їде невідомо куди під відеопроекцію дороги. Власне, чом би і ні. Дездемона також могла рахувати метеликів в саду за подібного трактування.

Звісно, можна і так. Але не треба всю цю нісенітницю звалювати на шанованого автора, та власну безпорадність прикривати іменем одного із провідних американських драматургів XX століття. Створюйте власну п’єсу з усіма цими алогічними перепетіями – і ставте що завгодно.

А драпірувань за гучними іменами і назвами в постановці вистачає. Дивна драматургія – за іменем Теннессі Вільямса; ім’я режисерки – за шлейфом гучних имен (Єфремов, Додін, Бутусов) та назв (МХТ та театр-студія Табакова); умовне художнє вирішення – за геолокацією – постановник прибув із самої Німеччини. Але результат вийшов такий, що дуже швидко завершаться глядачі, яких можна заманити до театру колотнечею в ЗМІ, і дуже швидко йтиме «Сніг у квітні» у порожньому залі.

PS. Інформація для дизайнерів проекту (кілька спостережень по програмці):

  • Використання капслочного тексту виглядає надвульгарно;
  • Використання тексту із зарубками робить його не комфортним для ока;
  • Все це робить текст максимально не читабельним.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *