Львівський театральний тиждень

Безумовно, кожна окрема вистава достойна окремого обговорення.
Але львівський театральний марафон своїм невимушеним вибором виклав певне єдине полотно, з якого й виходить може десь і об’єднана історія, але в якій є місце кожному з учасників цієї навряд репрезентативної вибірки вистав, які тим не менш разом склали зріз львівського театрального життя очима заїжджого глядача.

Тож,

Частина перша – НЕМОВЛЯЦТВО

Загалом, дитинство – чарівний період, коли багато що вперше. Коли майже кожне дійство – немов відкриття Америки. І байдуже, що ці кроки пізніше можуть навіть і не пригадуватися, що відкриття виявляться прописними істинами, помилки проаналізовані в давно написаних книжках та наведені висновки, щоб їх не допустити…
Але хто там вчиться на чужому досвіті? Виключно свої граблі, свої шишки… А після буде видно.

Таким дитинчам, яке за душею має дірку від бублика, яке оселилося на задвірках збіднілої, колись заможної родини, здалася Перша сцена сучасної драматургії «Драма UA». На малій сцені Театру Лесі Українки – моновистава «Лондон» (режисер Павло Ар’є).

Викинути актора один на один проти глядачів – це сміливий вчинок. Перемога це чи поразка залежить в багато чому від режисера. Адже акторові тримати увагу – тут треба вимагати цікавого драматургічного матеріалу – має бути Історія. А за Актором з Історією стає цікаво спостерігати. У актора має бути певна дія, яка буде органічною до Історії та до самого актора…
Треба, треба… А якщо цього нема? Можна й так, але велика вірогідність насильства над глядачем.

П’єса білоруса Максима Досько – типовісенькі розповіді людини, яка вперше перетнула кордон після повернення на батьківщину. Для підсилення враження використовується максимально діаметральний діапазон – де сантехнік Гєна (Ярослав Федорчук), а де Велика Британія… Передбачлива неминуча фінальна ностальгія та приступ загального патріотизму.

Що ж відбувається на сцені? У Стругацьких була назва «Суета вокруг дивана». Тут звісно диванів не було. Але метушні – аж занадто. Дія заради процесу, а не задля результату – це більшою мірою пошук свого режисерського шляху через заперечення попереднього досвіду – іншого пояснення не маю.

При всьому цьому – вистава жива та завзята. Так, вкотре натикаємося на все ті самі помилки, але порожні зали заповнюються – спершу акторами, потім і глядачем. Так, сидять більше у верхньому одязі – бо дуже прохолодно. Але саме так і буває, коли бурхливе бажання творчості випереджають можливості по забезпеченню інфраструктури. На те вона й немовляцтво – перші кроки, перші відкриття, перший нігілізм, перше безгрошів’я… Найголовніше – зберегти існуючий запал, який надалі може перерости у тому числі й якісно.

Частина друга – МОЛОДІСТЬ ТА ЗАВЗЯТІСТЬ

Підростаючи з коротесеньких штанців та набираючись досвіду, розумієш, що не погано було б до отриманих знань та навичок додати щось із надзавдань. Завзяттю молодості таке притаманне – поєднати все й відразу та отримати на виході переповнюючи емоції, чарівний післясмак…

Тож, основною стравою львівського марафону стала психологічна драма за Теннессі Вільямсом.
Місце дії – театр ім. Леся Курбаса. Вистава «Раптом минулого літа».

Певно, що може виглядати зайвими дифірамбами, але свою думку висловлював завжди та її обґрунтовував. Саме так буде і цього разу.
Тож, постановка Ніла Флекмена – це саме те, заради чого, наприклад, я ходжу до театру. Там є РЕЖИСЕРСЬКЕ БАЧЕННЯ вистави Здавалося б, текст відомий, автор – з улюблений. А приходиш і дивишся затамувавши подих.

Мінімалістична сценографія, найпотужніша режисура, філігранні акторські роботи та той самий спопеляючий погляд тієї єдиної Жінки-Жінки (Оксана Козакевич), яка була задіяна у виставі.

Про унікальність прийому говорити не будемо, «Служниць» пам’ятовуючи. Але доречності та точності – стоячі аплодисменти.

Частина третя – СТАЛІСТЬ

За безпечною та мінливою юністю (якщо все пішло як треба), приходить досвід а з ним і гроші. Занадто ризиковані експерименті залишаються у минулому, до діла тільки те, що довело свою спроможність, у тому числі й до монетизації. Тож, все має бути коштовно, красиво, статечно. Як є такі бажання – тоді welcome до Львівської опери. Так історично склалося, що обираючи між оперою та балетом пріоритет саме у мене залишається за музикою, але Театр дозволяє доповнювати одну насолоду іншою.

До Оперного завітав двічі – на вечірню «Жізель» (балетмейстр-постановник Нікіта Долгушин) та ранковий «Лускунчик» (балетмейстер-постановник Герман Ісупов). Відчуття неймовірні та зовсім віддалені від сприйняття Музики через погризені mp3-формати. Певно, що банальність – але живе виконання – це грандіозно!

Частина четверта – СТАРІСТЬ

На тій піднесеній ноті й залишитися, максимально її подовжити…
Але проти життєвого циклу не підеш. У всього є свій початок та кінець. І таким вже закінчено нафталіновим закладом видався театр ім. Марії Заньковецької.
Тут, певно, трішечки треба затриматися, бо мова піде про «Кризу».

Тут кризове все. Кондовість сценографічного рішення, навмисність акторського існування у сценічному просторі та дуже затримана до списання сама вистава. Роком прем’ери зазначено 2009. Певно, списувати можна було вже тоді, відразу після постановки, якщо не очевидно було, що таке ставити не варто взагалі.

Трішки детальніше про обурення щодо матеріалу. Тісна міська квартира. Він та вона виростили дітей, а так й не порозумілися. Донька мріє про своє модельне майбутнє у Європі, синулька вчиться на музиканта та й гадки не має про протизаплідні засоби. До купи перерахованих у квартири мешкає її власник – підстаркуватий батько зі своїми забаганками, які йому доступні у похилому віці. Ясна річ що там всі пересварилися, діда спихували до будинку пристарілих, а подруга майбутнього музики прийшла жити на голову всім з черевом на трьох…
Але не те головне, побутова історія яких мільйони… У тому безладі автор Орест Огородник (а ще й режисер), та за його вказівкою актори знаходять винних – держава та президент. Яка єресь! Якщо з прем’єрного дня нічого не змінилося, а минуло вже кілька урядів, то, можливо, «щось у консерваторії поправити?» (колеги з львівського коучинг-клубу! Серед глядачів цього щопопало-шоу дуже багато потенційних клієнтів – не баріться:-)

Безумовно, вибірка була не репрезентативна, а точніше, її не було зовсім – до перегляду потрапили вистави, які були заявлені у репертуарі театрів. Тож, якісь деталі можуть відрізнятися від цілісної картини сприйняття львівського мистецтва. Але, щось мені підказує, що з дитинства розвиток є, молодістю дуже ще можна розпоряджатися, аристократичною стабільністю можна насолоджуватися безкінечно… А от місце динозаврів, на кшталт керівників львівського театру Заньковецької (або таке саме павутиння київського театру Лесі Українки) – на сторінках підручників та у спогадах сучасників.

Більше театрів хороших та різних! Яким би чином можна біло б зрозуміти, що вистава прекрасна, якщо не було б поряд якогось огидства?

PS. Фото з вистави «Раптом минулого літа» – запозичені з інтернету.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *