«Київська театральна весна»: поза стінами академічного

Сергій Винниченко

«Київська театральна весна»: поза стінами академічного

Про те, куди арт-критики зазвичай не доходять, – про аматорську творчість з її рівнем розуміння мистецтва.

Цього разу «щасливий», 13-й фестиваль-конкурс самодіяльних аматорських колективів «Київська театральна весна» пройшов у три дні на одному майданчику.

Фестиваль за роки свого існування практикував різний формат проведення: і журі їздило всілякими театральними локаціями, і театри збиралися у затишній залі центру «Печерськ». Плюсів – мінусів вистачає в обох випадках. Рідна сцена – то як допоміжний фактор для акторів. Кожна знайома дощечка на підлозі – усе має значення для непрофесійних артистів аматорських театрів. Інша сторона медалі – зміна простору, що дорівнює зміні можливостям. І довести своє значення можна хіба що виходячи із зони комфорту.

Для фестивалю, який отримав право делегувати своїх представників на здобуття щорічної премії «Київська пектораль» (номінація «Кращий народний театр», що започаткована з 2018 року), відтепер усе має «посилене» значення – і театри-учасники, і репертуар, і режисура, і члени журі.

Тож, основні «маркери» й стали основою фестивального огляду, який розпочинається, власне, як і робота над виставою, – з вибору драматургії.

Драматургія

Й донині міцно тримає режисерів радянська драматургія. Надихає своїми сюжетами, які близькі, зрозумілі та мають певний шлейф популярності в глядача. Від казочки дитячої «Айболить» Корнія Івановича Чуковського (Школа акторського та дикторського мистецтва) – до казочки зовсім не дитячої «Звичайне диво» Євгена Львовича Шварца (театр-студія «Ейдос» студентського клубу Національного лінгвістичного університету). Окремим фокусом фестивалю стала повість «До побачення, яр» Костянтина Сергієнко у трактуванні одразу двоми колективами. «Дуже музична вистава» під назвою «Дім, чекай, я йду» у Театра-студії «ОКей» дитячої музичної школи джазового та естрадного мистецтва Дніпровського району, та «Зграя» театрально-естрадної студії «Теларії» палацу культури «Дарниця».

У пошуках дитячої драматургії режисери звертаються й у більш далекі світи. Датчанин Ганс Андерсен – паличка-виручалочка для казкової історії («Огниво» народного театру «Арсенал» центру художньої та технічної творчості «Печерськ»), американка Елеонор Портер – рятівний круг підліткової моралістики («Поліана» Школи акторського та дикторського мистецтва). Традиційно у високому попиті англійська драматургія. Дітвора бавиться з «Вінні-Пухом та його друзями» Алана Мілна (Арт-проект «Сонячний промінь» народної театр-студії «Паростки» спілки матерів розумово відсталих інвалідів Оболонського району Києва), дорослі намагаються знайти та не знаходять власну трактовку утопії «Вони прийшли до міста» Джона Прістлі (народний театр «Екіпаж» Національного авіаційного університету).

Окремий блок – українська література. За презентацію класичної літератури відповідає «Мавка», поставлена за «Лісовою піснею» Лесі Українки (народний театр-студія “Данко” центру художньої творчості Відкритого Міжнародного університету розвитку людини «Україна»). Молоду поросль солов’їної презентували лауреати літературної премії «Коронація слова». На театральний конкурс народний студентський театр «Вавілон» Національного педагогічного університету ім.. Драгоманова обрав вистави «#НеВовки» – сценічна версія п’єси Михайла Білана «Вовки-лебеді чи Вовки та щастя», та «Під прицілом тиші» за Олександром Вітром та віршами Сергія Жадана.

До сміливих «геоекспериментів» вдався народний студентський театр-студія «Райдо» Київського державного університету інфраструктури і технологій, який у виставі «Пропоную вам ризикнути» схрестив росіянина Антона Павловича Чехова з італійцем Едуардо Де Філіппо. Задумка – гаряча, а от реалізація могла б вийти ще більш гремучою, якби… Але про режисерські вибрики – згодом.

Щоб закрити тему з драматургією, варто відмітити невпинне бажання частини аматорських режисерів (а говорячи ширше, й решти театрального світу) обов’язково доторкнутися власноруч до інсценізації твору.

І були б на то знання та навички… Бо ж історія з довільним жонглюванням фактів, причин, наслідків до процесу створення п’єси, на жаль, відношення не має. Тому з рекомендацій – зупиняйтеся на готових п’єсах, яких на сьогодні – хоч які були б до смаку. Не зайвими були б тренінги та воркшопи по роботі з текстами на етапі перетворення їх у сценічну версію твору. Адже театр – це дія, а переповідання описових шматків книги – шлях у нікуди.

Режисура

Режисерські роботи чітко розподілилися на три основні категорії. Перша – найприємніша – вистави, у яких є чітке режисерське висловлювання, винайдені засоби виразності та проведена робота з акторами. Це категорія вистав, про які є бажання говорити, розбирати, дискутувати, не погоджуватися й знову знаходити привабливі моменти вистави. Чверть конкурсних робіт (!!!) були саме такими – три з дванадцяти вистав.

Учасники арт-проекту «Сонячний промінь» Народного театру «Паростки» Спілки матерів розумово відсталих інвалідів своєю версією «Вінні-Пуха» (режисер Віталій Любота) переконали членів журі у тому, що на сцені повноцінні актори, які не потребують жодних поблажок та окремих згадувань поза конкурсною програмою. Тож, гідно змагалися у конкурсі на загальних засадах.

У виставі «Зграя» Народного театру-студії «Теларії» кожен глядач зміг впізнати історію взаємовідносин з власного життя.Буденність та непересічність, внутрішній розбрат та єднання у ключових ситуаціях – «усі ми трішки собаки», за версією режисера Аліни Чуєшової. Тіньова драма-феєрія «Мавка» театру “Данко” (режисер Андрій Лелюх) – філігранна майстерність розповіді надскладної історії без жодного слова – лише гра світла, тіні, пластичність та акторська виразність. Цілком логічно, що основні нагороди розділили саме ці три вистави.

Третина вистав – чотири з дванадцяти – представлені у стилістиці «дорежисерського» театру, чи щось на той зразок, коли зі сцени відбувається банальне промовляння тексту (до того ж не завжди вправне з акторської точки зору). Запропонований формат зачитування тексту п’єси на різні голоси у бездієвий спосіб – це глядацькі «танталові муки». Переспів «Поліани» Школи акторського та дикторського мистецтва (режисер Анна Кожинова), «Вони прийшли до міста» театру «Екіпаж» (режисер Маргарита Крупіна), «Під прицілом тиші» театру «Вавілон» (режисер Ірина Савченко) та «Звичайне диво» театру «Ейдос» (режисер Ольга Добровольська). Дива у перелічених виставах не сталося – ані звичайного, ані театрального.

Переглядаючи подібні постановки, завжди задаюся питанням «Що спонукає людей займатися тим, що еволюційно залишилося у далекому минулому?». Відповідь на поверхні – еволюційний розвиток, який театри намагаються пройти самотужки.

Направду, виглядає це як вирішення математичних завдань на рахівницях з кісточками, коли надворі уже давно комп’ютерна ера – тобто, занадто архаїчно. Яскравою ілюстрацією тези стала відповідь акторської дітвори, що чекає на свій вихід у холі палацу. На питання, чому ж ви не в залі, де наразі показують виставу, пролунала відповідь, мовляв, нам дозволяють дивитися тільки вистави нашого театру. У тому і є дивовижна правда за «залізною завісою», де всередині було усе най-най-най, а у порівнянні – неліквід, позбавлений конкурентної переваги.

Найчисленніша категорія – п’ять з дванадцяти – пограничний стан, коли з формату примітивної «радіовистави» вже вийшли, а до повноцінної вистави – не дійшли. Цікавими є спостереження за колективами, які не спроможні створити повноцінну партитуру драматичної вистави, натомість концентруються на певній окремій складовій. Приміром, «Айболить» Школи акторського та дикторського мистецтва (режисер Дар’я Іванова-Гололобова) – більш учбова версія для показів результатів навчання батькам, ніж вистава. Постановка театру «Вавілон» «#НеВовки» (режисер Ірина Савченко) – вдалий експеримент з пошуку форми та візуальної виразності, та суттєво провалений акторсько-мізансценічний ряд. «Огниво» театру «Арсенал» (режисер Михайло Бондаренко) – загравання у позаминулій театральний естетиці з відсутністю казкового дива та безкінечні музичні вставні номери, які не несуть у собі жодного розвитку для сюжету. Музична вистава «Дім, чекай, я йду» театру-студії «ОКей» (режисер Наталія Шаркевич) заблукала у трактуванні історії, зупинившись на безконфліктній драматургії, де усі пси – брати.

Ближче за всіх наблизилися до категорії вдалих робіт колектив театру «Райдо» з роботою «Пропоную вам ризикнути» (режисер Юрій Сушко). У випадку з цією виставою, достатньо визначитися із жанром, і корегування самі виштовхнуть складену виставу до цілісного сприйняття вистави. Адже гремучий коктейль чехівських з італійськими пристрастями – гарна заявка на успіх.

Складові спектаклю

Окрім, власне, режисури, вистава потребує безліч інших важливих складових, на яких варто зупинитися окремо. За багатьма акторами плачуть курси сценічної мови (звісно, у тому випадкові, коли є бажання донести текст до глядача). Проблеми зустрічаються й у самій роботі зі словом – наголоси досить часто живуть своїм окремим життям. І у цьому немає нічого дивного, адже частина акторів національних академічних театрів дозволяють собі виходити на сцену із такою кашею у роті, що порівняно із ними аматори – диктори центрального телебачення. Але подібні приклади – точно не привід для наслідування.

Частіше, ніж гепи режисури, травмували певні «музичні знахідки» – починаючи із загальної невитриманісті стилістики та жанру, аудіоряд міг скочуватися у повну какофонію. Окрема забавка авторів вистав – використання музичних тем, які ассоциативно уже закріплені за певними емоційним станом фільмів, де вони використовуються. От і маємо на сцені один перебіг подій, а у звукоряді – зовсім інший. Це, безумовно, ще один напрямок для майстер-класів та лабораторій для режисерів, щоб уникнути хітозвучання із майже кожної вистави Latcho Drom – La Verdine (вимушений «Хіт фестивалю»).

Акторські роботи

І наостанок вартує окремо зупинитися на найяскравіших акторських роботах фестивалю. Цікавинки зустріти можна було у гранично різних виставах. Так, приміром, виставі «Айболить» (Школа акторського та дикторського мистецтва) суттєву допомогу приніс Олег Прищеп, своєю енергетикою прикрасивши усю Бармалейську сутність свого персонажу. З акторського ансамблю «Вінні-Пуха» (театр-студія «Паростки») й взагалі нікого не виокремити – органічне ведмежатко Вінні (Сергій Животков) із зосередженим товаришем П’ятачком (Олександра Сосихова), по-материнські турботлива тітонька Сова (Анна Нижник). Про що говорити, якщо навіть бджоли – окремі маленькі родзинки вистави (ннайяскравіша “бджола” – Антон Семіразуменко).

Органічна складова любовного трикутника лісовопісневої «Мавки» (театр Papasony) – чоловіче єство Лукаша (Антон Пономарьов) на перетині двох суперниць – Мавки лісової (Уляна Лелюх) та хвацької Килини (Ольга Костенко). Серед героїв-собак вистави «Дім, чекай, я йду» (студія «ОКей») яскраво виділився стилістичною клінтіствудською витриманістю кіт Ямомото (Віка Віницька). Завжди вигідна характерна роль Відьми (Любов Бондаренко) у «Огниві» (театр «Арсенал»). Взривні та емоційні італо-росіяни вистави «Пропоную вам ризикнути» (театру-студії «Райдо») Микола Кирилюк та Володимир Ларьков із неперевершеною Конферанс Кариною Степаненко.

Собача «Зграя» студії «Теларії» – це крута пропрацьовка характеру Чорного (Дмитро Бабільчанов). Попрацювати б над роллю Гордого (Захар Андреєв) – головний конфлікт вистави заграв би усіма променями на повну. Сама ж зграя – міцний акторський ансамбль з вкрай різних Прив’язаного (Мілан Єремко), Крихітки (Анна Коваленко), Кусючого (Данило Гресько), кицьки Ямомото (Данило Жало) та кожного, ім’я кого не відображено у цьому тексті.

Алея слави

І щодо сухого підсумку. Гран-Прі XIII фестивалю-конкурсу театральних колективів «Київська театральна весна» отримала вистава «Мавка» за мотивами п’єси Лесі Українки «Лісова пісня» Народного театру-студії «Данко» (Papasony) Центру художньої творчості Відкритого Міжнародного університету розвитку людини «Україна» (режисер-постановник Андрій Лелюх).

Кращий режисер – Аліна Чуєшова, постановник вистави «Зграя» Народного театру «Асорті» театрально-естрадної студії «Теларії» палацу культури «Дарниця».

Кращим акторським ансамблем фестивалю визнана робота «Вінні-Пух та його друзі» Арт-проект «Сонячний промінь» Народного театру-студії «Паростки» спілки матерів розумово відсталих інвалідів Оболонського району міста Києва (режисер Віталій Любота). Кращими виконавцями стали Ольга Костенко (Килина у виставі «Мавка» Народного театру-студії «Данко») та Володимир Ларьков (Чубуков/Артуро у виставі «Пропоную вам рискнути» Народного студентського театру-студії «Райдо» Київського державного університету інфраструктури і технологій, режисер Юрій Сушко).

Повний перелік нагороджених, можливо, й міг би дати про себе знати, якби на 13-м році життя у фестиваля з’явилась бодай спільнота у соцмережі!

Організація

Основний фокус тексту – наповнення фестивалю. Хоча до організаторів (київський міський центр народної творчості та культурологічних досліджень) також є ряд зауважень та пропозицій. Приміром, інформаційне забезпечення та супровід заходу. Не складний пошук у мережі говорить про те, що відомості про можливість перегляду 12 оригінальних вистав цілком відсутні. А уже як наслідки – порожня глядацька зала заповнена лише акторами сусідніх виступів. Відсутність якісного фото-, та відео матеріалу також не додає заходу бодай якогось обличчя в медіа.

Супер виграшною ситуацією на майбутнє може стати проведення 1) лабораторій та майстер-класів для режисерів аматорських театрів; 2) попереднього перегляду конкурсних вистав, що унеможливить прем’єрні покази у рамках фестивалю та надасть можливість скористатися фаховими рекомендаціями членів комісії до конкурсної презентації.

А загалом, конкурсів та фестивалів має бути багато. І бажано – максимально різноманітних. Можливість самовдосконалюватися – прекрасна перспектива і для акторів, і для режисерів, і, насправді, для самих глядачів. Тож не зволікайте, а встигніть відвідати театр до його літньої відпустки!

Організатори фестивалю – Центр культурологічних досліджень, підрозділ Департаменту культури КМДА. Приймає Центр художньої та технічної творчості «Печерськ».

Джерело: журнал про сучасний театральний процес в Україні «Український театр 2.0» від 25 червня 2018 року
Лінк на публікацію

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *