Дві «варіації» на задану тему

Сьогодні – антологія однієї п’єси. Драматург–сучасник, написав її до бенефісу Алена Делона. За розхожою версією саме вона висмикнула колишнього секс-символа на театральну сцену після затяжної перерви. Ще за однією версією, саме Ален Фабьенович наполягава на тому, що буде грати не Нобелівського лауреата, які, на його думку, всі старі і страшні, а лауреата якоїсь неіснуючої премії Хемінгуея. Пізніше вже, після гучного турне «Загадкових варіацій» Еріка Шмітта знайшли свої театральні прописки в багатьох містах. У нинішньому сезоні їх можна побачити на двох столичних майданчиках: Народної театр-студії «Асорті» (російський переклад Андрія Наумова) та в Київському академічному молодому театрі (український переклад Неди Нежданої). Дивився обидві постановки з різницею менше тижня, тому і пост один на двох.

Попередження для тих, хто з п’єсою не знайомий, але збирається спектакль дивитися – в тексті нижче згадуються деякі ключові моменти п’єси, які було б добре зберегти в таємниці для приємного перегляду.

Мабуть, почати слід з п’єси, яка захоплює читача безповоротно і до останньої репліки. Історія на двох (як зазначено в анотації), або історія на трьох (як хочеться уточнити після прочитання). Діючі персонажі п’єси: нобелівський лауреат Абель Знорко, учитель музики Ерік Ларсен і… «Загадкові варіації» Едварда Елгара. Моє глибоке переконання, що «Варіації» в п’єсі не менш головний персонаж, ніж живі люди. Упевненості в цьому додає сам автор, який виводить музичну композицію в титул п’єси.

Музика, що лунає із програвача в п’єсі, виконується наживо героями народного театру (якщо є на сцені рояль – гріх ним не скористатися). Актори без музичної школи вивчили необхідні фрагменти, і третій герой п’єси у всій красі був присутній у виставі. Цікаво, чим керувався Андрій Білоус, коли засунув музичний твір на такий далекий план, що розчути його без спеціальної підготовки і не виходить. Лунати мелодія починає від дотику до кнопочки на дистанційному пульті. Відбувається це раз і, що ходити коло та навколо, не виправдовує навіть своєї присутності в заголовку. Вся гілка історії про єдине, що дала Елен двом люблячим її чоловікам, викорчувана з корінням.

Що ж ще режисери привнесли в п’єсу? Рішення театру «Асорті» і постановника вистави Аліни Чуешовой побудовано на приєднанні до героів страхів Абеля. Це цілком реальні актори в чорному, з розфарбованими обличчями, які в кульмінаційні моменти підсилюють напругу. До того ж простір задніх лаштунків вирішено за допомогою силуетного прийому, коли спогади з минулого, подібно тіням, виникають у свідомості героїв і на очах у глядача. ІМХО, це рішення не на 100% ідеально, оскільки порушується інтимність відбувається – в площину, де є двоє, вторгаються ще хтось. Нехай навіть ефемерні страхи і тіньові проекції. І разом з тим…

Сценографи двох вистав намагалися «обмундирувати» акторів антуражем на довгу дистанцію. Дійство, яке втримуватиме увагу глядача протягом двох годин, має спиратися й на подібні зачіпки. У Молодому – це «крижана» стилістика будинку Знорко (білі меблі, білий бар, білий стіл…) Досить наворочена конструкція з натягнутих екранів, яку намостіли виключно для фінальної проекції Елен… Та пару-трійку раз конструкція піднімається-опускається. Гра простору читається, але від подібного наворота хотілося б більшого, як наприклад, зміни дня і ночі на норвезькому небосхилі (у Шмітта досить красномовно підкреслено місце і час того, що відбувається)… Цікавіше за решту вирішений довгий стіл на передньому плані, особливо в моменті, коли опоненти на ньому зустрічаються лежачи обличчям до обличчя. Дуже сподобалось.

У плюси записав би і верхній одяг Знорко – пухнасту об’ємну білу шубу. Дуже до пари антуражу будинку. А ось одяг Ларсена викликала більше питань – це пальто халатного крою додає в образ не властиві в п’єсі відтінки. Хоча, саме їх режисер і висмоктав з тексту і випнув у виставі гомоеротичну грань, яка грає на потребу випадкової публіці, при цьому руйнуючи саму п’єсу (я абсолютно не проти вивертання п’єс навиворіт, Борис Бланк, наприклад, вивернув чеховські «Три сестри» настільки, що Солоний методично домагається чоловічого кохання з пострілами і смертю). У Білоуса ж ця гомокарта розіграна скоріше не концептуально, а на потіху публіці. Пошло і зовсім не цікаво!

Що ж у «Асорті» на сценографічне? У глибині сцени – великий письмовий стіл, завалений книжками. Над столом бовтається лампочка під абажуром. Саме на цьому столі лежить, розпластавшись Знорко, «убитий» фінальними одкровеннями Ларсена.

Ліва частина сцени віддана функціональній етажерці, куди можна присісти, піднятися / видертися, а права частина – роялю, про який вже згадував вище, але із задоволенням повторюся, бо вкраплення живої музики – завжди безпрограшно. Беспрограшний і варіант з дрібними фігурками на шахівниці. Дуелянти на початку, для затравки, починають шахову партію, і по ходу п’єси простий вчитель музики обігрує нобелівського лауреата з літератури на його ж літературному полі! Чітка асоціація, і що не менш важливо, цілком органічна.

Рішення по костюмах «Асорті» простіше академічного, зі зрозумілих причин, але так само концептуально. Класично чорний низ/білий верх у вчителя музики з провінції, і халат у світової знаменитості, в яку той залазить як черепаха в свій захисний панцир.

Резюмуючи, в сухому залишку виходить, що Народний театр без професійних акторів і пекторальних режисерів обіграв на полі «Варіацій» Академічний! Так, хотілося б, звичайно, від акторів-аматорів трохи більшої глибини (при цьому Олександр, виконавець ролі Альберта Знорко явний фаворит в номінації за кращу чоловічу роль). За іронією, виконавець ролі Еріка Ларсена, Олексій Вертинський, вже отримав «Київську пектораль. Тому, кажучи про акторство, варто зауважити, що вистава Молодого, як на мене, тільки і тримається на Вертинському. Нагорода цілком заслужена. Адже саме він, подібно барону Мюнхгаузену, витягує її на глядабельних рівень. А найбільші провали/провіси постановці пов’язані зі Станіславом Бокланом, особливо, коли на його плечі лягають завеликі монологи. Не Аллен, не Делон…

При цьому дивитися кортить обидві вистави. Хіба що в Молодий не варто йти, заздалегідь знаючи п’єсу. Тоді, підозрюю, фабула пана драматурга додатково грає на руку приємному сприйняттю.

Враження закінчилися, а питання залишаються. Адресовані вони режисерові Андрію Білоусу. Перший: де подівся, або чому пропав третій постріл Знорко? І другий: з чого все-таки вистава носить назву «Загадкові варіації»? Питання, на які окрім банальної недбалісті, відповіді знайти абсолютно не можу.

PS. Тенденція антагоністичних двох «Ш» в київських театрах зберігається. Немає жодної переглянутої переконливої вистави за Шекспіром, при цьому всі вистави за Шміттом, нехай з уточненнями і поправками – проходять межу легкотравності.

One thought on “Дві «варіації» на задану тему

  • 23.11.2019 at 18:00
    Permalink

    Пройшло більше п’яти років після прем’єри, а я майже щодня згадую і прокручую свою роль в голові, повертають до свого персонажу і думаю, як і де я “не дограв”… Щиро вдячний за огляд і оцінку вистави! Наче знову повернувся в рідні декорації, зіграв на фортепіано першу варіацію та зібрав речі Абеля в поїздку до Нобровзніка… Дякую вам, Сергій!

    Reply

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *