«Кураж» – скажи мені мовчки

Розрив шаблону – найцікавіше, що може бути у мистецтві. Мільйон-трьохсоте, точно таке саме, як і всі попередні трактування «Гамлета» на гарматний постріл відганяє від театральної зали. І зовсім навпаки, коли дивишся п’єсу, яка стала класикою епічного театру, в якому всупереч всій логіці слову слова не давали – це притягує, а при толіці режисерського таланту – ще й заворожує.

Саме так й відбулося під час вистави «Кураж» у навчальному студентському театрі при університеті ім. Івана Карпенка-Карого (майстерня В.І. Зимньої). Як мені, знайомому із брехтівським сюжетом (постановка за мотивами п’єси «Матінка Кураж та її діти»), що супутниці (про існування п’єси до того нічого не чула) – було зрозуміло все без слів. Хіба що довелося зробити уточнення пари-трійки моментів, які на загальне сприйняття впливали в межах похибки. Тому читати або не читати п’єсу перед переглядом – рішення суто індивідуальне, адже як показала практика, – сценічна мова режисера-постановника Олексія Скляренка зрозуміла майже кожному. І це при всій об’ємності сюжету…

Наскільки ж вдалося молодим людям, майбутнім акторам, передати брехтівську драматургію у пластичній виставі? Тягар матусі Кураж є від початку непосильним. Жінка, яка тягне на своїх плечах фургон, а ще й ораву дорослих дітей, волею долі стає маркітанткою, й одного за одним ховає своїх нащадків. Це образ – моноліт, позбавлений емоцій, виплаканих сліз… Акторська монолітність приходить з роками й досвідом. Це не добре і не погано. Просто факт. Тому пред’являти особливі вимоги матусі Кураж (Вікторія Бистрицька) не доводиться. Актриса за деякими епізодами – весь час на сцені у досить складній ролі, яка не те що завелика їй, а місцями – величезна… Подібна робота дозріває роками, наливаючись соком особистих переживань і, як би це не звучало жорстоко – трагедій… Повнота такої ролі майже неможливий з університетської лави… та такого завдання, мабуть, у навчальному театрі і не стояло. Актриса стоїчно витримує навантаження, можливо, без привнесення особистісних переживань масці героїні. Обсяг ролі виносить через силу, але вона це робить! А в цьому відчувається спрага мистецтва, яка з кожною подальшою виставою буде на крок ближче до того самого недосяжного ідеалу.

Зовсім інша справа з акторами другої лінії. Їх присутність не є обов’язковою весь спектакль, тому, перевівши дух за лаштунками, акторська поросль випурхує, і (наскільки коректно вживання цього слова у театральному контексті), віддається сцені. Розсип яскравих акторських епізодів на тілі вистави робить його безальтернативно привабливим. При цьому нагадаю, умови гри «Крокодил» – жодних слів – самі лише рухи – грай обличчям та всім тілом.

До речі, про тіло. Режисерське рішення користуватися всім, що під рукою – дало чудові сходи. Є гімнастична розтяжка – обіграємо, природна гнучкість – використовуємо, струнке юнацьке тіло з кубиками і пресом – оголимо… Так, зрозуміло, пластична постановка… Проте акторський склад – аж ніяк не випускники хореографічного училища. Можливо, таке було навіть зайвим, адже в основі – режисерське рішення, яке в постановці побудовано і скоординовано у такий спосіб, що пазл збирається у загальне полотно без втрати окремих елементів і без виявлених зайвих деталей.

Цілісно тут все, починаючи від оригінальної музики (Андрій Шусть) до ряду елегантних «фішічек» (фургон матусі без фургона, пластичні перевтілення дерев’яного столу, розстріл поясами…). Все це відбувається на тлі сценографічних (Тарас Ткаченко) виразок Тридцятилітньої війни (хоча, її назва, мабуть, не має значення, все війни з аналогічними наривами).

Тут закритість людей і відкритість реальній небезпеці похмуро відтіняються центральними воротами, які перед кожним рано чи пізно закриваються. А поки триває вистава – саме вони визначають, по який бік добра і зла (похідних обставин) виявляється персонаж в кожну одиницю часу цього «Куражу» – вистави, про яку хочеться говорити, яку хочеться дивитися.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *