MariAm – мінус один театральний блогер

Досить вільно-порожнє поле театрального допису стало ще більш вільним.
Наприкінці жовтня театральний блогер MariAm заявила про припинення своєї діяльності у театральній ніші.

Театральний Львів відтепер позбавлено іронічної усміхненою Мар’яни, яка розбирала вистави та показувала акторів з досить неочікуваної сторони.

Загалом на каналі MariAm вийшло 27 оглядів вистав, 12 фестивальних та мистецьких оглядів та 26 АНТИінтерв’ю з митцями, акторами, музикантами (серед них і голівудський актор Трой Рупташ). Основою відеоконтенту ставали львівські люди театру – Ярослав Федорчук, Василь Колісник, Анна Матійченко, Сашко Міщук, Ірина Шийко, Віталій Гордієнко…

З чого все починалося, та як завершилося – говоримо із екс-театральною блогеркою Мар’яною Янкевич.

Мар’яно, розкажи, де, коли і як зійшлися ваші із театром доріжки?

Зійшлися доріжки випадково, коли вирішувала куди поступати – параметри пошуку були у творчому напрямку. Пішла не протоптаною маминою стежкою – вона свого часу проходила конкурс на театрознавство, але не залишилася у Києві, тому й дороги з театром не зійшлися. Передала мені свою любов до театру, яку мені вдалося відчути уже у процесі навчання, десь аж на четвертому курсі.

Що цінного та/або корисного в освіті театрознавця? Що підштовхнуло до вибору такої професії?

Навчання найбільше дало історично-культурної бази. А найбільше завдячую процесу самонавчання. Це мабуть дивно звучить, але я почувалася кошенятком, якого кинули у воду, аби воно навчилося плавати. Хтось тонув, а хтось перетворювався у каченя. Себе я вважаю саме каченям. В нас часто були дискусії-обговорення вистав, фільмів. Ми завжди мали виборювати власну точку зору. Промовчати було майже неможливо, а точніше – тобі не давали мовчати. Це стресовий період у моєму житті, але він багато чого дав, і серед іншого – підвішений язик та вміння формулювати і пояснити власні враження – дуже допомагає в житті та у професійній сфері.

Як з’явився театральний блогер MariAm?

Це було у квітні 2014 року. Університет закінчила 2013-го (захистила магістерську) і практично через рік з’явився блог. Причини було дві: професійні амбіції – на державну роботу йти не хотіла, та й не було такої нагальної потреби. Друга причина – Революція Гідності – подія, яка змінила моє життя, зокрема спонукала робити більш корисні для українського культурного простору речі. Я почала озвучувати українською мультфільми та фільми (зараз маю це основним заняттям). Тож і вирішила вполювати двох зайців разом – популяризувати театр локально + створювати українськомовний контент для ютубу, який на той час був дуже російськомовним.

Який був найприємніший відгук про твою роботу блогу?

Найчастіше – «завдяки твоєму блогу, пішли у театр».

А який найнеприємніший?

Є і неприємний, хоча вважаю і його маленьким компліментом – «тебе більше ніколи не пустять у театр!!!» Завжди уявляю, як на вході в театр висить мій опізнавальний портрет, за яким всі знають кого не пускати…

Як можна оцінити відомість та результативність твого блогу? В рамках Львова? В рамках України?

Параметри оцінки мені не відомі. Хіба що реакціями театрального ком’юніті – когось на стільки щось ображало, що переставали вітатися. Хтось навпаки – почав спілкування. Збільшилося кількість запрошень у театр. Почалися окремі звернення акторів, яким була цікава оцінити акторської роботи, режисерського рішення. Часто звичайні глядачі писали і питалися поради куди і на що краще піти. Запитували про мої враження від перегляду. Мабуть, у такому випадку моя думка була їм важливою. Іноді просто просили пояснити те, чого не могли зрозуміти.

Щодо масштабів України, то нічого такого не відчувала. Можливо, ще й тому прийняла рішення піти з цієї стежки.

Чим пишаєшся зі зробленого за час існування свого театрального блогу?

Пишаюся еволюцією своїх вмінь. Я по суті на цих оглядах навчалася технічно та маркетолонічно шукати рішення, чи виконувати якісь певні завдання. Зараз я – як риба у воді, якщо йде мова зробити відео, змонтувати, чи зробити звук. Ще стала багатофункціональним контент-мейкером, чим зараз і заробляю на життя. Зробити відео, написати сценарій, створити відеорекламу, чи навіть аудіовізуальний супровід – це мало хто може поєднати в одній особі. А я – подібно людині-оркестру – і озвучу, і зніму, і змонтую і текст напишу.

Завдяки театральному блогу, а швидше існуванню себе як критика в реальност і з театрами, вдалося позбутися деяких категоричних максималістських думок, можливо місцями ідеалістичних. І це також вплинуло на моє рішення.

Коли і як розійшлися ваші із театром доріжки?

Дороги почали розпадатися мабуть на початку 2019 року. Якщо до того моменту я була самостійна одиниця – просто блогер, який намагався популяризувати театр – то зустрівши спільноту коміксистів – отримала ціле ком’юніті, яке одне одного підтримує та популяризує. Це помітно на одному прикладі: вихід театрального відео не мало не тільки переглядів, а й підтримки зі сторони театралів. Хіба що деякі з моїх друзів залишали коментарі – не більше. Ні поширень, ні коментарів, ні активної підтримки. А для блогера ютубу – це рівноцінно забуттю (ці алгоритми ютубу мене досі вбивають морально). Виходить, що театральна тема залишалася не цікавою не тільки звичайним глядачам, а й своїм же, театралам.

У комікс ком’юніті це ніби павутина із видавництв, колег-блогерів, авторів, художників, просто любителів коміксів. Там я відразу відчула фідбек та підтримку в тому, аби продовжувати цей напрямок блогу. Тут існує здорова конкуренція. Театральна спільнота нажаль не дружня, часом ворожа одна до одної. Місцями – зверхня, та нагадує скоріше болото, а не нормально злагоджений механізм. Все це йшло у розріз із початковою місією блогу – популяризація театру серед глядачів. Тож, я обрала той напрямок, який сприяє розвитку…

Що лишаєш по собі та на згадку про свій театральний період?

Рубрика АНТИінтерв’ю, де я розмовляю із творчими людьми – це моя любов! І хоч переглядів вони не приносить (все, звісно, залежить від гостя та рівня популярності), проте я кайфую вивідувати цікаві думки непересічних особистостей. Просто неймовірно побачити їх у зовсім іншому світлі – не на сцені, чи в камері, чи поза екраном, а один на один. У таких випадках сама не уявляла, куди можуть завести такі, якщо можна так сказати, монологи.

Твої побажання та настанови для тих, хто збирається вкласти свій час в театральний блогінг.

Настанови прості – не здаватися! Якщо вірити у свою справу – робіть її, популяризувати те, у що віриш – воно рано чи пізно дасть фідбек. Але є одне але – я була одна серед всього – а це дуже важко. Найкраще – коли є команда, об’єднана однією ідеєю. Завжди шукайте однодумців, і тоді жодна незгода буде нестрашна!

P.S. І наостанок… Серед відзнятого матеріалу є ще одне не опубліковане АНТИінтерв’ю із японським актором театру Буто – Такетеру Кудо. Справа чекає на переклад з японської, після чого на ютубі MariAm ще разок (а може й не один) прозвучить навколотеатральна тематика…

One thought on “MariAm – мінус один театральний блогер

  • 14.11.2019 о 16:18
    Permalink

    Що це було для театрального життя Львівщини не скажу, оскільки не робив ніяких досліджень. Однак розповім про один випадок, який особисто для мене цілком промовисто охарактеризує мою думку. Історія стосується тодішньої прем’єри у театрі ім. Марії Заньковецької ‘Труфальдіно із Бергамо’. Сам я цієї вистави ані тоді, ані зараз, тай вже ніколи не побачу. Однак дана прем’єра супроводжувалася неабияким резонансним обговоренням у театральних колах(кажу суто про своє тодішнє оточення). Усі рефлексії були руйнівні. Проте їх всіх об’єднувала одна особливість — ”кухонність” тих розмов. Жодного публічного тексту(в сенсі об’єктивні, некомплементарні) у наш інформаційний простір не потрапляло. І ось наслухавшись того всього, через пів року натрапляю на нове відео від Маріам – огляд на цю виставу! Саме вона сміливо заговорила про що всі завзято шепотіли. Гадаю цим сказано достатньо.

Коментарі закриті.