«Лунаса» – свято збору врожаю акторських награшів

Перегляду «Носорогів» (липень 2014-го) передували роздратовані коментарі тих, хто вже подивився на той час виставу. І здебільшого торкалися вони режисерської роботи. Але, як так, – думав я собі, – це ж Андрій Приходько – режисер «Лісової пісні» Львівського театру Курбаса – вистави, після якої постановки драми-феєрії вичерпані на наступне покоління?!

Протягом всіх тих «Носорогів» жевріла надія, що в програмці помилка, прізвище популярне – однофамілець чи будь що ще…

На фоні подій страшного та подієвонасиченого 2014-го Йонеско був не просто актуальним, а бренів детальним розтином із покроковим тлумаченням поточного дня. Градус потрапляння п’єси в ситуацію країни був дуже високим. Але саму виставу на превеликий жаль дивитися було практично не можливо. Відверто слабка та безпомічна постановка. Та вона, власне, й швиденько зникла з великої сцени та репертуару Національного драмтеатру.

«Лунаса» почав дивитися із чистого аркуша. Ну, майже з чистого, бо крізь хащі п’єси «Танці на Луназу» Брайана Фріла все ж таки спробував продертися. Лабіринти пошуків актуальності призвели до того, що щиро почав радіти суттєвим купюрам безкінечних діалогів під прасування білизни, до яких вдалася сценічна версія п’єси.

Далі зацікавився реквізиторною деталізацією – вона візуально філігранна. Але наскільки це є виправданим у епізоді, де з кількох сумок подарунків все напрацьоване висмикується та існує на сцені секунд 20 – і знову зелений килим із мікроудиночком (образ вистави, між іншим, крутий). Можливо, вистава поставлена в реалізмі? Наче не схоже. Що ж тоді?

Парад акторських награвань під гуцульські скоромовки під соусом Ірландії 1936-го… Щось тут не зовсім в мене складається. Стилізація – так стилізація, адаптація – так адаптація. А у виставі вийшло як із персонажем Майклом – дорослий дядька видає себе за семирічного хлопчика. І все було б нічого – цікаве рішення – але впроваджене так, що важко дивитися, а босоногого мальчугана у виконанні Анатолія Чумаченка ще й важко слухати/сприймати.

Інших акторів – шкода. Видно енергію та потенціал, пропрацьовані ролі (Христина Федорак, Анастасія Рула, Олександр Рудинський), які розкритими в танці крилами бьються в межах запропонованої завузенької режисерської клітки.

Оживлення першої дії припадає на появу Джека у виконанні Олександра Яреми. Зібраність та внутрішня концентрація – неймовірна. У чорних обладунках священника вирує образ. Дуже шкода, що за його розвитком не вдалося поспостерігати – в цілому вистава не підштовхує до повного її перегляду. Метушнею та награваннями першої дії вирішив і обмежитися.

Чи можна стерти з пам’яті «Носорогів» із «Лунасами» на користь збереження чарівної аури «Лісової пісні» режисера Андрія Приходька?

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *