Коли все ще «Життя попереду»

Епіграф епіграфа: «Життя смакує тільки божевільним»

Чехарда з тим «Життям» вийшла…

Прем’єрні вистави пропустив – щоб награлися, вистава ваги набрала…
Передпекторальний час промайнув аж занадто швидко. Резервація на першу виставу після вручення київської міської премії жодним чином не гарантувала перегляду. Життя, та особливо здоров’я можуть вносити корективи у будь-яку резервацію… Саме так воно й сталося – актор поза театром, вистава на заміну – трясця тому «Саші», що мав подзвонити… Розпочалося чекання на виставу…

Аж от воно – радісна звістка – поновилося «Життя» з «Мельпомени Таврії», а значить, із великою вірогідністю й бронювання до Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра можна поновлювати.

Хоча про що це я… Порівняно з чехардою самої літературної основи вистави «Життя попереду. Роман про Розу, або недитяча історія», мої історії – нічого не значущі перекази…

Автором роману зазначений дехто Еміль Ажар – особистість, якої ніколи не існувало, але яка тим не менш отримала читацьке визнання та Гонкурівську премію на додачу. Як таке можливо? Якщо ви французький письменник Ромен Гарі, у якого одна Гонкурівська вже пилюкою припала, друга заборонена положенням, а пристрасть до усіляких розваг у крові, то чом би не вигадати щось непересічне? Наприклад, розіграти партію літературної містифікації, у результаті якої з’являється той самий Еміль Ажар (слав’янське коріння пов’язують обидва прізвища з горінням/пожежою – Гарі/Ажар), який випускає чотири твори, один з яких спочиває на лаврах літературної премії. Мова йде саме про роман «Життя попереду» («La vie devant soi»).

Але письменника не викривають – резонансних розслідувань не відбувається. Книжки виходять й під прізвищем Гарі, і під Ажаром… Ну а як закортіло розказати всю правду, пан містифікатор скористався власним самогубством та посмертною запискою, яка стала відома під назвою «Життя та смерть Еміля Ажара». Останніми словами значиться фраза «Я славно повеселився. До побачення і спасибі».

А, власне, «Життя попереду», отримало життя у мистецтві. Ще за буття автора, який зберігав інкогніто, ізраїльський режисер Моше Мізрахі у Франції знімає одноіменну стрічку, що отримує кілька європейських нагород та стає кращим фільмом іноземною мовою на ювілейній 50-й церемонії нагородження премією «Оскар» 1978 року.

Історія маленького арабського хлопчик-сироти Мухаммеда, якого кличуть усі Момо, на вихованні у домашньому притулку старої єврейки мадам Рози, вразила свого часу кіносвіт, не залишила байдужими й київську театральну спільноту – переповнені зали, чотири «Пекторалі»

Й насправді, дуже цікава робота, правда, із цілою низкою «пунктиків»… Наприклад, дуже заважають виставні недоречності. Найяскравіша – напуття Момо від мадам Рози, щоб беріг свою дупу у будь який спосіб. Жодного пуританства та чогось у тому напрямку. Усе й цілком може бути, тим паче, що і у матеріалі усе то є, і жанр, і старій повії текст цілком лягає до ролі… А от контекст, точніше, приціл контексту збитий, й замість смакування епізодом та дорослішанням малого арабчонка, отримуєш роздратування – нащо саме так?

А згодом дивишся оскароносну постановку, яка дуже суттєво подібна до мізанцсен вистави, де ті самі моменти стають доречними та органічними. Бо на своєму місці…

Міксування роману із кінофільмом пан Богомазов практикував у своїй попередній роботі у Театрі драми і комедії. Єдине, що у виставі «Співай, Лоло, співай!» натхнення «Блакитним ангелом» заявлено, на відміну від оскароносного «Життя». В усьому іншому вистава – цілком богомазівська, хіба що дещо втомлено-богомазівська – благо, тематика матеріалу цілком дозволяє втому як героїні від вантажу прожитого, так і режисерові від постановок Театру на Лівому березі. Адже, надалі – посада головного режисера Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Тож, «Життя попереду»…

Втомлені маски зі сумним зайцем (з крутецькими придумками), сумний оркестр (з шаленою енергетикою), та, звісно, сумний виконавець головної жіночої ролі – Лев Сомов (із безкрайою харизмою та філігранною професійністю).

Мадам Роза, польська єврейка та екс-повія – характерна роль, ласий шматочок для будь-якої літньої (чи не обов’язково) акторки. Кохана жінка Іва Монтана, з якою він прожив у шлюбі 15 років, Симона Синьйоре, – глубока, точна та монументальна мадам роза у Моше Мізрахі. Мадам Роза Дмитра Богомазова – Лев Сомов – змінений гендер, від чого глибина посилена багаторазово, точність сфокусована на примиренні та позбавлена побутового змісту. А монументальність доведена до фізичного трактування цього слова – вражаючий костюм тому підтвердження.

На контрасті гендерної зміни – й роль хлопчика-мусульманина Момо – Оксана Жданова. Її травестійна роль – обережний мікс-салат усього, що знаходиться у масовій свідомості про французьку безпритульність. Знову-таки, вирішення ролі переконує – від крою одягу до злегка сутулуватої ходи. Але подібна заміна забирає у ролі первинну маскулінність, яку, на жаль, не награти… Але вистава цілком обходиться і без того.

Парадокс – усе у виставі на місці, інгредієнти по смаку додані, а з антракту повертатися великого бажання немає. Як так, адже усе прекрасно?! От так, бо з тим «Життям попереду» усе зрозуміло, й жодних поворотів другої дії очікувати не варто – усе заявлено у першому… Тому, другу дію відключився та просо впав у візуальну насолоду від Рози-Сомова, акторської синхронності, живої музики (ще й ще повторюватиму, що лише натурпродукт має бути на театральній сцені), від акторських робіт (майже єдиний спротив – несприйняття – Юссеф Кадір у виконанні Віктора Жданова – роль зовсім не з цієї вистави), сценографічними забавками (художник Петро Богомазов) тощо.

Подібний рівень постановки більшості київських режисерів було б сприйнято як переконлива перемога. Чого не можу сказати про кращого «пекторального» режисера, який поставив кращу драматичну «пекторальну» виставу року.

Текст вийшов дещо у стилістиці виставної втомленості, що ні в якому разі не робить виставу менш привабливою та цікавою. Подібного рівня та якості більшості б театрам та виставам! Тоді, дивись, й якісно новий стрибок відбувся б на театральній ниві, й справжній український театральний Ренесанс настав би набагато швидше… Прийшло б театральне «Життя попереду».

У дописі використани фотороботи Іллі Бела.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *