Плин часу «Нашого містечка»

Візьму на себе сміливість стверджувати, що серед представників сучасної театральної режисури яскраво вираженим власним стилем (почерком), який впізнається без програмки-афіші, виділяються лише двоє – Оксана Дмітрієва у ляльовому та Дмитро Богомазов у драматичному театрі. Ці автори безпомилково ідентифікуються навіть за мікрофрагментом вистави, із кожної частинки якого розлітаються та обволікають глядача флюїди їх персональної, особистої, ні з чим не сплутаної естетики. До харківської лялькарки ще буде нагода завітати, а от про ще одну роботу пана Богомазова йтиметься нижче.

Переглянуті дві вистави у Київському ТЮГу з перервою у два тижні – враження діаметрально протилежні. Різне усе – режисери, драматурги, сценічний простір – що цілком логічно для різних вистав. Але разючі відмінності у акторах. Каторга, відбувати яку виходили у «Різдвяній пісні» та небесний політ «Нашого містечка». «Пісня»-викидень та сучасне розумне «Містечко» сили та натхнення, зібране по циглинці у міцну топографію на театральній мапі Києва.

Вибір ліг на одноіменну п’єсу американця Торнтона Вайлдера, який у рік публікації твору отримав Пулітцерівську премію. При першому наближенні – текст п’єси позбавлений конфлікту. У ній нема нікого із наліпками «Хороший, поганий, злий». Люди, як люди – навмисно дурного не затівають, про злочини-вбивства не замислюються. Але це не та Теорія безконфліктності, притаманна вичавленим із пальця конфлікту хорошого із ще ліпшим. Тут все інакше. Крючечки, якими плететься текст, а згодом і вистава – це те, чого не побачити у метушні та поспіхом. Здавалося б, вистава одна, а те саме МІСТЕЧКО для кожного буде своїм. Чи мова йде про малу батьківщину драматурга-режисера-глядача, де час затвердіває настільки, що відрізнити один рік від іншого тільки й можна, що по датам народження та смерті близьких чи далеких родичів… Чи мова йде про столичний осередок, де часто все шкереберть за формою, і так неворухливо за змістом… Чи розповідь про надсистемні поняття, де під МІСТЕЧКОМ вимальовуються риси усієї планети із повільним її рухом…

Якщо із трилогії про мушкетерів забрати конфлікти, карколомні та насичені події, що дуже швидко розвиваються, то цілком можливо, отримаємо «Наше містечко». Тут тобі «Гроверс-Корнеср, штат Нью-Хемпшир». Згодом, «Гроверс-Корнеср, три роки потому». І, врешті, «Гроверс-Корнеср, десять років потому».

Про те, що веде виставу, та іноді приймає у ній участь як один із персонажів, ПОМІЧНИК РЕЖИСЕРА, дізнатися можливо із тексту п’єси або програмки. В усіх інших випадках – такий собі Оле-Лукойє, як ікона та законодавець пластики вистави. Помічник режисера (Юрій Радіонов) є тим самим скелетом, на який надягається і текст п’єси, і сама вистава. У багатьох випадках, без усілякої парасольки, самою пластикою (а у випадках перевтілення – із майже кишеньковими засобами) фокусується на головному, підсвічує важливе, акцентує те, що рівним потоком протікає повз. Блискуча витриманість образу протягом усієї вистави та проникливий і магнітизуючий голос Містечка – він усюди і ніде одночасно – він був, є і буде, навіть після того, як нікого не залишеться…

Глибока пропацьовка і образів «простих смертних», які від частини до частини переходять із помітними власними змінами – малеча дорослішає, старше покоління – старішає. Врешті багато знайомих зустрічаються у вічності. Тож у акторів справжня насолода зіграти три ролі в одній виставі – і автор і режисер цьому лише сприяють. Матері сімейств – місіс Гіббс (Анжеліка Гирич) та місіс Вебб (Інна Бєлікова), батьки родин – доктор Гіббс (Віктор Степаненко) та містер Вебб (Анатолій Сомик), а ще більше їх діти – Джордж Гіббс (Олександр Соколов) та Емілі Вебб (Катерина Савенкова). Блискавичні трансформування Емілі-Катерини – окреме задоволення у виставі. Актори просто пірнають у роль та виринають назад, адже дуже хочеться, щоб подібне не завершувалося якомога довше.

Невже усе настільки ідеально? Навряд серед акторів, що грають у тому числі «Різдвяну пісню», не розхитана професійна складова, не пробитий борт, куди прибуває цвіллю запливша тяжка вода. І з цими реаліями доводиться співіснувати. Частина акторського ансамблю існують не у акторській, а скоріше, режисерській виставі, де постановник підставляє їм милиці, ховає на дальній план, або впадає до іншіх режисерських фокусів, націлених на збереження цілісності вистави.

Цікаво, що окремі складові вистави – текст п’єси, сценографія, музичне оформлення – самі по собі досить «пісні», хоча і надресурсні. І лише зібрані та запущені в унісон із акторами, створюють єдине та неподільне Містечко. Але викласти так само цільно різні складові літерами не дуже вдається – виходить вистава, а не текст про неї. Тому, кожній складовій – окремий абзац – вони того варті!

Окрема насолода – сценографічне рішення (Петро Богомазов). Драматургом у тексті зазначена мінімізація побутового нагромадження та реквізитного мотлоху. Цей авторський пас режисерові та акторам – зіграти без простих речей досить органічно – підтримано і сценографічно. Це не той випадок, коди декорація – окремий витвір мистецтва, і акторам можна взагалі не виходити на сцену. Площини, які поміж собою перетинаються, при тому мають отвори для переміщення, без акторів – простий «фанерний» мотлох, що стоїть посеред сцени, навіть із здертою задньою кулісою. Оголення сценічного простору йде пліч-о-пліч із оголенням справжніх важливих речей у житті дійових осіб, із оголенням почуттів глядацького залу. Більш того, уся вистава винесена на задвірки простору театру, театру життя, де жодних зайвих речей, рухів, навіть, подихів.

А основною заправкою вистави, та ще однією із фірмових родзинок режисера, є жива музика у виставі. Два музиканти у першому перед першим ряді (на авансцені), із тієї самої надсистемної царини, які кожної секунди присутні не лише фізично, а ще й співавторськи – витягаючи із кожного руху своє, яскраве звукове забарвлення, що зривається у цю саму мить зі струн інструменту. Олексій Петрожицький та Євген Бондарський – необхідний соус до цієї живої, дихаючої вистави.

Але годинник тікає, сценічні прожектори його висвітлили усіма кольорами та звідусюди… Так, праві східні мудреці, що зауважили про світ, який боїться часу. Символічне переведення стрілок годинника (а кому окрім Голосу Казки таке може біти дозволено) підкреслило прірву поміж тимчасовим і маловажливим у глобальному сенсі, у вічності. Вистава потужної внутрішньої сили, із важелями перевертання свідомості та безмежного естетичного задоволення.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *