Plastilin замість тисячі слів

Із деякою внутрішньою пересторогою перетинав поріг малої сцени театру «Сузір’я». І це цілком зрозуміло, адже одна справа – окремі клоунські номери у цирковій чи будь-якій іншій програмі, і зовсім інша – окрема вистава, яка елементарно вибудовується зовсім за іншими канонами. А утримування глядацької уваги протягом цілої години – завдання, яке під силу сталому колективу і як з точки зору запропонованих драматургічних рішень, акторської вдачі та наявності міцної режисури.

Комік-бенду Plastilin зі своєю роботою «Зійшлись (Наталка & Дімітрій)» вдалося переконати у безмежних можливостях поєднання окремих жанрів мистецтва, та створенні на їх перетені захоплюючого продукту. Факт залишається фактом – час минув непомітно, а всі коментарі, що траплятимутся нижче – не більше ніж щире бажання подальшого ще більш філігранного вдосконалення.

Частини про власне сам колектив та драматургічну основу цього разу буде відсутній – інформацію можна отримати хіба що із безпосереднього інтерв’ю із дуетом – Олегом Добрим та Андрієм Обуховим, кожен із яких і актор і співавтор вистави (а на плечах Олега ще й художнє керівництво комік-бендом).

Вистава умовно поділяється на три частини, кожна з яких має і своє емоційне забарвлення, і змістовне навантаження (при тому, що не є лінгвоцентричною, а навіть навпаки – повністю без слів). І спроба вибудувати ці безсловесні характери авторам цілком вдалося.

За своїм умовним розподілом, частина перша – це «Самотність» – той зачин, певно, найтриваліший у порівнянні із реальним плином часу, коли герої проходять процес накопичення. У кожного, безумовно, свій бекграунд – історія за плечима, і цілком можливо, дуже інтенсивна, яка викинула їх на берег, з якого саме й розпочинається дія вистави.

Наталка (Андрій Обухов), мовою маркетологів – Ж, 50+. Одна у чотирьох стінах із буденними хатніми справами та миттєвостями спогадів, які час від часу вспливають у пам’яті. Досить потужний арсенал акторських спостережень, із яких викроєний жіночий образ у поєднанні із гримом та костюмами цілком переконує глядача у тому, що на сцені жінка, хай і дещо дивакувата. Адже її день попередній як дві краплі води схожий на завтрашній. Ані дня тижня, ані числа… Одна велика світлина із колись насиченого минулого…

Дімітрій (Олег Добрий), на мові Карлсона, – чоловік у самому розквіті літ, шукач пригод та жевжик непосидючий. Об’ємний портрет його минулого пазлинками складається із маленьких дрібничок образу та вмісту його чемодана. Навіть, дозволю собі припущення, що цей гастролюючий герой-коханець вибудував своє життя пілігріма поміж самотніх жіночок у різних містах, та навіть країнах. Жвавий та рухливий, динамічний та непосидючий Дімітрій швартується до мису доброї На…талки.

Частина друга – «Зустріч та зрада». Безумовна перемога вистави у тому, що із неї не вивалюються окремі номери, та на видаються окремі переходи вимушеною необхідністю для вибудовування сюжетної лінії. А із відпрацьованою до автоматизму механікою рухів та географією переміщення предметів, яка розфокусовується на початковому єтапі життєвого циклу вистави, буде й взагалі очей не відірвати.

Тож, емоційний екстремум вистави приходиться на той момент, коли зустрілися дві самотності. У цей момент відбувається справжне виверження Везувію із каскадом акторських викрутасів. Ну й, цілком логічно, що за виверженням (вистава зазначена як для дорослого глядача) наступає період затишку. Але точно не для Нього (хоча це один із вузькуватих сценарних моментів). Наташа спіймала Дімітрія на зраді, та приймає рішення про миттєвий розрив. Блискавичне емоційне рішення у виставі показано досить впевнено, чого не можна сказати про внутрішні суперечки героїні – адже вона просто не могла не розуміти усієї перспективи від повернення до самотності.

Частина третя – «Прощення та вічність». Окремим абзацем маю зупинитися на функціональній декорації, яка понадлегким рухом трансформується у відкритий простір та у затишну кімнату. Мінімізація усього зайвого у сценографії загалом. Жорстокі циркові вимоги і для декорації, і для реквізиту – все на формування уявлення легкості пушинки усього, що відбувається на сцені.

І акторам це цілком вдається. І меркантелізація пробачення, і наріжне питання фрілансерських заробітків, і погодження, але не відразу… Ще одним вузьким місцем сценарію є фінальний дзвоник. Закладені змістовні посили цілком читаються, але цей момент дуже проситься до ідейного апгрейту.

Досить цікава подальша доля народженої вистави, адже за два прем’єрні покази досить небагатьом вдалося її переглянути. А вона дійсно гідна широкого кола глядачів.