«Поминальна молитва» у стилістиці «Старих пісень про головне»

Коли виставу оточують загадки – тексту є де розігнатися.
Навіть, якщо загадкові відповіді й приводять до невтішних висновків.
Проте – лонгрід гарантовано.

Перші дзвіночки загадковості з’явилися із повідомленнями про наміри Національного театру Франка повернути на сцену трійку знакових вистав минулого тисячоліття – «Енеїду», «Украдене щастя» та «Тев’є-Тевеля» (виставу, до якої з відходу Богдана Ступки не поверталися). Така собі заявка сторічного святкування у стилістиці «Старих пісень про головне»… Яка у тій загадці відповідь – театральна криза, накинуті шори на репертуарні можливості, чи спроба створити власну «Турандот» – хтозна.

Котляревський так сяк зник з порядку денного франківців. До версії Франка підійшли по-вахнатговські – нова версія – нове прочитання. А от із Горіним напоминалися…

Національний драматичний театр взявся за ПОНОВЛЕННЯ вистави 30-річної давнини. Не створення нової версії, а натягування старих костюмів на нових виконавців. Перший час навіть назва залишалася давнішньою. Згодом, під соусом претензій правонаслідувачів заявили та випустили постановку під назвою горінської п’єси – «Поминальна молитва». Вистава, звісно, анонсується прем’єрною.

Власне, у чому ж новизна та свіжина «Поминальної молитви»?
Одразу розмежовуємо поняття «введення на роль» із «створенням нової». Підгон розміру кашкетів та взуття, поновлення декорацій тощо жодного відношення до нової постановки не має. Більш того, хіба що відділ кадрів та літописці театру можуть порахувати кількість внутрішніх переходів по виконавцях. Так, Тев’є був один (хоча й репетирував у дублі, й на перших афішах фігурувало ім’я ще одного молочара), а от вже виконавців Голди спупкінського періоду було дві (це не враховуючи дублі, які не вийшли у виставі). А доньок, Перчиків та всякого іншого населення вистави…. Безкрайнє поле для підрахунків. Тож, з якого дива новий Мотл – це всього лише введення, а новий Тев’є – прем’єра?

Хоча, для точності викладення, варто зауважити, що відмінність між київськими постановками все ж існує. Богдан Сільвестрович з’являвся на сцені запряженим у бричку. Богдан Михайлович виходить у плащі із капелюхом, та за п’єсою та подобою Євгена Павловича починає із заповіту Шолома-Алейхема. Все решта – за постановкою Сергія Володимировича.

Так, Сергія Володимировича, й крапка. Натяк на справжнє співрежисерство не витримує жодної критики, особливо, після перегляду постановки, зрежисованої, здається, відеомагнітофоном із записаною плівкою. Так, з грудня 2008-го, коли я дивився ТУ САМУ виставу, минуло купа часу, за нею була не одна сотня інших вистав та вражень. Проте картинки та мізансцени лишилися яскраво закарбованими й донині. Й знаю чітко одне – блукання сценічним простором – є повним нерозуміння матерії того, з чого скроєно тіло вистави. Хіба що з цього боку – «Молитва» є новою постановкою (сумний смайлик).

Коментар Кіри Пітоєвої, театрознавиці та дружини Данила Лідера лунає вироком виставі:

nKyiv: Но ведь это, и в самом деле, другой спектакль. Он и называется иначе: «Поминальная молитва». Нет уже Данченко, нет Ступки, нет Лидера, и этот спектакль отчасти поминки и воспоминание о том легендарном спектакле.

Так и времени того нет, и нет того зрителя! Это спектакль о другом, с другими и в другое время! Тот старый спектакль завораживал, в нем было какое-то гипнотическое воздействие: стоял человек на пустой сцене и разговаривал с Небом. А здесь много людей, и не на пустой сцене. И Небо… не отвечает.

Як витримати тортури виставою – направду загадка.
Від підстрибувань Богдана Бенюка до недосяжної йому трагікомедійності (блискучий комедійний актор – це не одне й те саме із надзвичайно складною формою балансування на межі), до повного хореографічного різнобою (вкрай цікаво було побачити/почути реакцію Бориса Каменьковича на просто-таки фізичне згвалтування пластичної лінії постановки).

До того зверху – зїдені репризи, загублені змісти (навіть, здавалося, безпрограшна сцена останніх хвилин життя Голди, пішли прахом; похований намертво гомерично смішний Менахем) та не розуміння причинно-наслідковості рухів, проходок акторів та відсутня кінцева мета постановки. Поновлення заради поновлення?

На цьому фоні пожвавлення дійства на окремих епізодах виглядають ковтком свіжого повітря – навіть у повному безрежисур’ї трапляються декілька насправді зроблених ролей (не скопіпащених, а продуманих та вибудованих), які, зрештою, врятувати виставу не можуть. Однак, відмітити роботу Мотла (Віталій Ажнов) та Степана (Олександр Ярема) на руїнах цього мілкивей-всесвіту дуже хочеться!

Власне, ось така вона, загадкова перша прем’єра 100-го ювілейного сезону Національного драмтеатру ім. Івана Франка, яка, благо, зійшла зі змагання на звання кращої ПРЕМ’ЄРИ 2019 року за версією театральної премії «Київська пектораль». Не стала комедійно-найдавнішньою «прем’єрою» в історії українського театру.

PS. Антологія постановок про Тев’є-молочника зібрана тут.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *