«Різдвяна пісня» доСтаніславського періоду

ЕПІГРАФ
«Якось в море він кинув невід —
Прийшов невід з самим баговинням» (С)

ДОВГИЙ ЗАГОЛОВОК
Коли у пошуках «Різдва» натрапляєш на загублений світ доСтаніславського театру позасільського розливу.

ПРОЛОГ
Не так жахливо було б зустріти настільки халтурну постановку десь у сільському клубі на околицях цивілізації. Або у постановці вихованця дитячого садочку – також було б туди-сюди… Але на великій сцені столичного академічного театру, із пропискою на печерських Липках, та у режисурі заслуженого діяча мистецтв Росії та України – то вже відвертий злочин та недбальство.

Сьогодні про виставу київського Театру юного глядача «Скрудж (Різдвяна пісня у прозі)» у постановці Костянтина Дубініна, прем’єра якої відбулася 6 січня 2017 року.

До слова, варто зауважити, що коли у залі школярі, яких стрункими рядами депортували до театру – це ще той захват. Бідні викладачі розсажують ту юрбу, намагаються заспокоїти з одного боку, поки критичним не стає ситуація на протилежному… Так-сяк заспокоїли, а акторів ще нема:
– Та коли вже почнеться? – пронизливий вереск найнезадоволенішого.
– От зараз свисну, – без тіні іронії проговорює вчителька, – і буде усе за твоїм бажанням!

Особливістю цього тексту буде цілковита відсутність розповіді про режисуру як таку, не говорячи вже про режисерське або сценічне вирішення. Тому є дуже просте пояснення – у виставі нічого подібного помічено не було. Тому відразу переходимо далі.

Руйнування шаблонів сприйняття героїв – діло досить поширене у театральному світі. Але у цій конкретній виставі більш відчувається теза про те, що грають не ті, хто подібний до амплуа, а ті, хто під руку втрапив. Тому заслужений артист України Валерій Войтенко на гарматний постріл до діккенсівського Ебенезера Скруджа не підійшов. Цілком навіть навпаки.

Хто є такий Скрудж? Скупий книжковий хробак як за формою, так і за змістом. Людина, яка роками просиділа у темному й затхлому приміщенні за запорошеними пилюкою грозбуками. Звідси виникає питання, чи може така людина бути настільки колобком, яким виглядає заслужений артист. Скрудж, окрім того, що переймається роботою оточуючих, ще й сам не сидить без діла, знову-таки не у приклад пана Войтенка, який протягом вистави хіба що поїв, та зробив вигляд що поспав. Решта часу – фізичне байдикування та досить посереднє, як для заслуженого артиста, удавання емоцій. Із дивних акторських особливостей – донесення інформації у позиції, коли обличчя актора відвернуте від глядачів на 180 градусів.

Компаньйон Марлі (Володимир Левицький), якщо про літературну основу нічого не знати, персонаж досить дивний. Хто він, звідки і чому саме з нього починаються для Скруджа мандри із духами – лишається великою таємницею п’єси Костянтина Дубініна. Факт лобовий – «тут із маминої спальні клишоногий і кривий, вибігає умивальник і кричить мені, страшний» (С). «Із спальні» – тому що сценографічне убозтво випихає персонажа із того місця, що напередодні було сейфом. «Клишоногий і кривий» – тому що цей Кощій-розмальовка із шапкою грузинського старця півсцени незграбно тулився на стілець, поки не вмостився. Ну а про «кричить» – і взагалі комедія – цілковите відчуття, що прообразом його голосу виступила відеокасета фільму «Гостя з майбутнього», особливо епізоди робота Вертера. У поєднанні із звуковими ефектами у глядацькій залі результат виявився надстрашним.

Є у виставі і реальна спроба доторкнутися до майбутнього (хоча, у певному розуміння, до учорашнього) – використання відеопроекції! Обговорення походження та навантаження окремих кадрів вважаю блюзнірством хоча б виходячи із першого зачину. Уявляємо собі – напередодні Різдва, самий кінець грудня… Книжковий антураж Британії… На проекції – краплі дощу по склу, на дальньому плані – радянські дев’ятиповерхівки, обклеєні жахливою плиточкою. Решту навіть озвучувати немає ніякого сенсу…

Але більше за усе виставі не поталанило із художником з костюмів (Валентина Кузмічова). Чесно, виправдати можливо багато чого, але британці одягнути у стіль «Наркомани на городі» суттєво спростовують цю тезу. Щодо стилістики як такої, то виявити її у виставі не вдалося. Безхитрісна біла сорочка на пузі Скруджа (так виглядали розгублені партпрацівники у радянському кіні); ганчір’я з намальованим скелетом на тілі його покійного компаньона Марлі (Кощій Філіппенка на початку 80-х у порівнянні – футуристичні тижні високої моди); та безсоромне знущання із глядачів та акторів – три духи Різдва – костюми, на які без сліз крізь регіт дивитися не виходить.

Всі три духа у жіночому виконанні. Дух Минулого Різдва (Марина Андрощук) – болотно-зелена стриптизерка-Пітер Пен, що треться кругом Скруджа під фразу «дай потрогати за груди». Дух Теперішнього (Анжеліка Гирич) – помаранчева «королева врожаю» із корзинкою фруктів та ліхтарів у руках та банановим капелюхом на голові. До майбутнього, за версією пані Валентини Кузмічової, краще взагалі не лізти – Дух Майбутнього Різдва (Катерина Марченко) – викидень із «Зоряних війн» з відром на голові та світловим мечем у руці. Останній раз таке бачив хіба що у піонерському таборі, де ліпили усе із усього, а зверху – сандаліки…

А, нагадаю, у залі дітлахи-школярі, звезені туди явно не за власним бажанням… Але шуркотіння чипсів та світло екранів гаджетів виступають переконливим аргументом – все, що відбувається на сцені – цілком мимо глядача.

Хм. Текст довгий, літер багато, і жодної про позитив. Невже нема за що зачепитися «незлим тихим словом»? Дуже сильно подумав… Потім ще раз… І ще… Є! Знайшов позитив! Тривалість вистави – 1 година 10 хвилин! І це єдине правильне рішення – у противному випадкові наслідки могли бути вже незворотніми.

ЕПІЛОГ
Перегляд вистави ставить дуже багато питань. Яким чином у 21 сторіччі, у 2017 році, могло з’явитися це непорозуміння? Може, художня рада була у повному складі відсутня під час здачі вистави? Чи до театру не доходять представники департаменту культури та теаральні критики? Або за святкуванням Різдва ніхто нічого й не помітив?

Хай так – дорослі актори йдуть на цей крок зі своїх причин, адміністрація тримається за назву у репертуарі… Але до чого тут діти? На виставу приводять школярів, які у своєму ніжному віці отримують травмування мистецтвом, яке із великою ймовірністю на емоційному рівні викарбується чимось досить некомфортним та неприємним (проєкція цілком може спрацювати й на решту театрів).
Я жодним чином не прихильник заборон – поставили херню – грайте її на порожню залу. Але дітей своїми травмами мистецтва чепати не варто.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *