«Кінець прекрасної епохи». Глава перша. Про фінал та одночасно початок

Ірина Калашнікова
Заслужена артистка України 

Початок літа 2018 року… У рік свого ювілею я наважилася на моновиставу. У мене виникло бажання розповісти про жінку, яка намагається підвести підсумки свого життєвого шляху, та знайти сенс його продовжувати. В основі мали бути пісні та вірші барда Леоніда Сергеєва. З цією ідеєю й планувала звернутися до Ігоря Славинського – людини, яка свого часу ввела мене у світ музично-поетичного театру.

Наша спільна творча біографія нараховує чимало вистав у цьому жанрі. Але останнім часом Ігор був вельми зайнятий: постановки в різних містах України, очолення російського акторського курсу в КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого, художнє керівництво у театрі «Майстерня Миколи Рушковського». У цьому напруженому графіку моя пропозиція здавалася недоречною.

Ігор стояв на балконі театру «Сузір’я», де готувалася його чергова прем’єра, курив… Не розраховуючи на позитивну відповідь, та будучи не готовою до розмови «тут і зараз», я все ж недбало кинула йому:

– Ігорю, тут у мене є ідея…
– Давай поговоримо.

Наступного дня я вже співала йому у фойє «Сузір’я». Ігор сидів у звичній останніми роками позі – похиливши голову та із заплющеними очима. Для мене було вкрай важливим, щоб матеріал, яким я перейнялася, отримав відгук і в його серці. Періодично я зупинялася, перепитувала, чи він не спить, на що отримувала «Співай далі!» Із враженням, ниби я знову студентка на іспитах, але продовжувала співати. По завершенню – довга пауза.

– Я, звісно, знаю дещо з пісень цього автора. Проте ніколи не думав, що він настільки глибокий. Мені подобається – працюватимемо з цим!

У простій буденній історії він розгледів щось надзвичайне і дуже потрібне. Я була щаслива, бо знову – робота з Ігорем, знову – наш улюблений музично-поетичний театр.

Проте вже наступна зустріч змусила мене впасти у розпач – як з’ясувалося, для немолодої самотньої жінки Ігор не бачив жодного життєстверджуючого виходу. Одне з фінальних рішень моїй героїні – лягти в корито, ніби у домовину.

– Ігорю, а чому саме ТАК? Невже немає іншого варіанту?
– Для мене – ні! – посміхнувшись сказав він.

Продовжувати наші репетиції вирішила вже з нового сезону, сподіваючись на оздоровчу силу відпустки. На той момент ми з ним надто по-різному відчуваємо свої життєві ресурси.

Літо. Відпустка. Я на березі моря. Телефонний дзвінок…

– Іро, помер Ігоряха…

Сонце впало. Горизонт зрушився. Ось і настав кінець Прекрасної епохи…

Бути на прощанні не змогла – надто далеко була від Києва. Я плакала, згадувала… У вірші Вознесенського «Я тебя никогда не забуду» є не найпопулярніші рядки, які Ігор дуже любив:

«Даже если обратно вернемся
Мы на Землю, согласно Гафизу,
Мы, конечно, с тобой разменемся
Я тебя никогда не увижу….»

Вони бреніли в моїй голові мантрою, закляттям, вироком… Думки летіли до самого початку.

Ми познайомились на початку 90-х. До Театру естради його запросив Ігор Афанасьєв на головну роль у своїй п’єсі «Легка вечеря на двох». На той час запрошення актора із іншого театру на роль викликало в усіх нас неабиякий подив і, навіть, настороженість. Подібна практика була рідкістю. Минуло дві-три репетиції, і доброзичливий, веселий, легкий, товариський Ігор закохав у себе всю трупу.

А після його вистави «Шеррі Бренді» ми відкрили для себе Ігоря як актора та блискучого читця. Усе, що відбувалося на сцені зачаровувало та відривало від буденності. Ігор був подібний янголу, що спустився з небес – блакитні очі, біляві кучері… Він стояв у білій сорочці, чорних штанях та, закинувши голову, читав вірші Мандельштама. Було цілковите враження сп’яніння кожним словом, кожним звуком. Пьянів сам, і тим самим закохував глядачів в автора, в себе. Навіть підземний гуркіт метрополітену, зазвичай дуже чутний, під час вистави, наче розчинявся в голосі, почутті ритму та красі актора.

Після вистави, ми ще довго сиділи під арками Гостинного Двору, а Ігор, не відчуваючи втоми, продовжував читати на пам’ять вірші Бродського, Маяковського, Вознесенського…

Роки потому, коли у мене виникла ідея виставу за творами Булата Окуджави, я точно знала, до кого треба звертатися.
Працювали досить нетипово. П’єси не було – тільки автор, творчість якого нас об’єднувала – акторів Сергія Мельника та Ірину Калашнікову, режисера Ігоря Славинського. Ми пробиралися від натяків на сюжет до сценічного втілення. Читали, сперечалися, шукали… Одного разу, в кафе Гостинного двору, Ігор сказав:

– Все! Я придумав виставу! Від словесних діалогів відмовляємося – будуть тільки пісні. Сідай та записуй: полустанок, привокзальна кав’ярня. Вона –напів співачка, напів офіціанка за сумісництвом. Він – транзитний пасажир, який відстав від потягу.

Історію стосунків Героя із Героїнею ми розбили на блоки – зустріч, непорозуміння, зближення, сповіді, любов та розставання – і почали наповнювати їх піснями Окуджави. За півтори години сценарій був готовий та складався з 27 пісень. Далі обживалися в репетиціях. З Молодого театру до нас у «Сузір’я» долучилася концертмейстер Катерина Тижнова, балетмейстер Олена Даньшина, актриса театру пластичної драми та художник з костюмів – Поліна Адамова.

Працювали невеличкими уривками, які самостійно готували, по готовності – показували Ігорю. Він робив уточнення, поєднував, будував місточки від пісні до пісні, від одного блоку до наступного. Завжди хвалив, захоплювався, що часом викликало у нас навіть подив. При тому породжувало віру в себе і в те, чим займалися. Згодом Ігор жартома називав себе Рембрантом, який вносив фінальні штрихи в роботах своїх учнів та ставив власний підпис.

Виставу назвали строчкою однієї з пісень – «В Барабанном переулке». І народилася вона у березні 2000 року, та граємо її й до сьогодні на сцені в Києві. До того зіграли на фестивалях в Македонії, Болгарії, Словенії, Білорусі та в багатьох містах України.

Особливим став чернігівський фестиваль «Грудневі театральні вечори», заснував який художній керівник Молодіжного театру Геннадій Касьянов. Чернігівська «Молодіжка» з її малочисельністю, але затишною глядацькою залою, стала для Ігоря майже другою домівкою, де його любили та завжди чекали. Кожний Чернігівський театрал пишався тим, що зміг дістати квиток на нову виставу Славинського. Навіть його ювілейний бенефіс, який поєднав в собі автобіографічні розповіді, творчі замальовки та уривки з ще не випущеного «Парнаса дибом», відбувся у Чернігові. Цілком закономірно, що «Грудневі театральні вечори 2018» були присвячені пам’яті Ігоря Славинського.

Далі буде…

«Кінець прекрасної епохи». Глава друга. Про душі прекрасні поривання