«Легенди Бахчисарая» – казка, маніфест, інструментальна модель Київського театру юного глядача

Серед найпоширеніших закидів до текстів на «Театральній риболовлі», або моїх персональних висловлювань – «це ж твоя суб’єктивна думка!»
А й направду, чию ж думку мені висловлювати, як не свою власну?
Інша справа, що до помноження особистостей в мені ще справа не дійшла, тому й думка виходить від мене як від суб’єкту – тобто, суб’єктивна.
Це перше.

І друге, ввідне.
Будь-яка думка/враження/висловлювання навряд можуть існувати поза контекстом.
На одні театральні тексти впливає недоначитаність, на інші – недонаїденість, недообізнаність тощо.
От і виходить, що кожне сприйняття театрального дійства має в собі набагато більше за один шар – їх десяток від самого початку.
А коли почати розпаковувати запропоновані сенси, розкладати особистості резонанси – й взагалі відкривається портал до геометричної проекції вражень.

Що з цього порталу входить до тексту на порталі – знову-таки, питання контексту, в якому цей текст створюється; тем, які хочеться виштовхнути на поверхню, запропонувати до обговорення, акцентувати та «додати у вибране».

Весь цей, здавалося, задовгий вступ, – це про усвідомлення та внутрішні обґрунтування відходу від розгляду «Легенд Бахчисараю» як вистави, й перехід зовсім до іншої площини – до категорії ПОДІЇ, в якій мистецький рівень або розмивається, або не грає майже ніякого значення.

На порталі «Театральна риболовля» – цей ракурс не в перше. Текстова рефлексія по прем’єрному перегляду богомазівського «Коріолану» відходила від категорії конкретного показу, й розглядалася як маніфест. Маніфест головного режисера у новому театрі: від інвентарної ревізії (актори, цехи, можливості) до нащупування резонансу між світом митця та вектором руху театру (повний текст про маніфест Богомазова – тут).

Подія, яка відбулася у будівлі на київській вулиці Липській, 21 грудня 2021 року – не вмішається в категорію ВИСТАВА (скажу більше, в такій категорії, можливо, й розглядати «Легенди» не вартувало – завелика спокуса скотитися до зашореного розглядання того, що проглядається у найбільш широкій перспективі).

«Легенди Бахчисарая» – це МАНІФЕСТ, тому й розглядатися він має саме в цій площині.

І ось кілька міркувань з цього приводу.

1. КОНТЕКСТ

2021-й рік для Київського театру юного глядача став зламним – завершилася епоха 30-річного беззмінного керівництва цим театром. І сталося це не з причин скорботних повідомлень про «безвременний відхід», а у майже демократичний спосіб, із конкурсною складовою, експертним голосуванням. До всього цього, звісно, долучилися брудні технології з очорнення кандидата, спроби його дискредитації, маніпуляціями свідомістю глядацьких мас, введення в оману малоінформованих представників професійної спільноти тощо (максимально стислий огляд цього історичного моменту викладено у цьому відео).

Огляд обривається на фактичному вступі нового керівника на посаду.
Але історія цим не закінчується, а лише починається.

Чарівної кнопки «Перезавантаження» із налаштуванням «Одразу все добре» наразі ще не випустили у серійний випуск – тривають тестування. Тому у подібних ситуаціях доводиться долати довгий еволюційний шлях, на який витрачається не день, не тиждень, не місяць. А театральна ситуація на Липках вимагає не просто швидких, а маже надзвукових, блискавичних рішень. Фіксуємо ШВИДКІСТЬ як один із показників, який лягає в основу першої постановки перезавантаженого ТЮГа.

Далі – цікавіше.
Інфопростір навколо Театру юного глядача – майже цнотливий.

З одного боку – адепти скрєп та заперечувателі змін, з іншого – цілковитий вакуум навколо театру з боку професійної спільноти. Критики, журналісти, ті що потолерантніше – або уникали театр зовсім, або обмежувалися максимально нейтральними згадками про прем’єри. Молодші – ті й взагалі могли дізнаватися про існування театру в центрі Києва вперше на прем’єрі «Легенд Бахчисараю» (й мова не лише про репертуар, а й про сам театр у тому числі).

В подібних умовах ситуація – на межі. Ніби прем’єра, й ніби має бути івент, медійність, розголос. А й ніби може розірвати «неокріплий організм» від незвичності незвичного. Адже подію треба готувати, із нею треба працювати на багатьох рівнях – підготовчо, подієво, постподієво. Й тут виникає наступний показник КВАЛІФІКАЦІЙНА ВІДПОВІДНІСТЬ на фоні очевидно необхідної МЕДІЙНОСТІ.

Епоха «розвиненого» 30-тиріччя ТЮГу характеризується медійною незайманістю: темнокольоровий сайт театру із функціоналом афіші та нечастими новинами із привітаннями колективу (до слова, попередня версія сайту в розділі «Рецензії» тримає на перших позиціях відгуки початку 2010-х року про «Вишневий сад», «Казкові мандри», «Лісову пісню». А й правда, що ж ще сталося за десять років в театрі, щоб можна було інформаційно оновити?). Плюс малоінформативні соцмережі, відсутність Тік-Току, останні інформаційні оновлення на сторінках театру у Вікіпедії датуються аж 2011 роком.

Й звісно, що після такої «напруженої» роботи літературного, піарного та якого ще відомого відділу цього театру, новий виклик не просто інший, а неймовірно амбіційний – «Всім вийти з пітьми!» (С) До того зробити це у такий спосіб, щоб уникнути передозу від переходу на нові рейки тих, хто звик до «надкосмічних швидкостей» застійного періоду.

Виправляти старе – собі дорожче, тому в мережі з’являються новий, нашвидоруч зібраний сайт (відбулося прощання із важкими кольорами минулого, та вийшли зрештою у «білий світ»), започатковується нова сторінка у фейсбуці, позбавляється цноти ТЮГівський Тік-Ток – поки що самим фактом реєстрації, а не контентом.

Ребрендинг за пару місяців неможливий, навіть за умови пришвидшеного перемотування колеса історії. Тому під першу прем’єру візуально «одягається» не весь театр, а лише вистава – палітра кольорів та загальна барвистість грає на привернення увагу та помітну представленість на інтернет-майданчиках загальнокультурного толку.

При цьому не забуваємо про існуючий баласт протидії змінам. Відчути всі реалії внутрішньої температури повітря буднів театру наразі не можу. Але виплески у мережу – ілюстративно-шекспіровське: «Hell is empty and all the devils are here» (С)

2. ПРОБЛЕМА ВИБОРУ

З усього вищенаведеного, та того, що залишилося за дужками, стає очевидним, що питання бути, чи не бути, автоматом вирішується на користь бути, й одночасно ставить шалений перелік уточнень: ЯК САМЕ БУТИ?

У тріаді ЯКІСТЬ – ШВИДКІСТЬ – ГРОШІ максимально-можливе співіснування лише двох параметрів з трьох.

Чи можна планувати, доопрацьовувати, тончити для наближення до якісної довершеності? Певно, що можна. Й до завершення п’ятирічної каденції нового керівника можна буде показати реально якісну прем’єру. Інше питання, чи є на це час.

Тому стратегія маленьких швидких кроків – видається оптимальним стратегічним рішенням. Знаковість навіть на рівні дат і цифр: 21 вересня сплив попередній контракт керівника Віктора Гирича, а вже 21 грудня – перша прем’єра каденції нового керівника Слави Жили. Три місяці на все про все, й «Легенди» – це лише перша з числа п’яти нових прем’єр, які одночасно знаходяться в роботі. Вже за місяць, у січні – наступна.

Більш цікавим видається питання вибору постановника.
Стартувати з традиційного (режисери, які працюють в театрі, або до цього втілювали свої постановки) – це унеможливити вихід на новий рівень: не можна отримати щось нове, якщо продовжувати роботи по-старому.

Залучення когось територіально іншого – питання фінансове. Залучення когось з будь-яких прихильників старого або нового ТЮГа – питання етичне – рівень накалу міг бути занадто критичним. Що роботи в цій ситуації? Хіба що хід конем!

Є категорія імен в мистецтві, які виходять за межі однієї площини, й самим фактом дотичності спричиняють кроссекторальну дифузію. Фігура Ахтема Сеітаблаєва – безумовно знакова для факту першої вистави нового етапу театру. Ще більш визначним виглядає тематичний вибір, та кінець-кінцем, розчинення внутрішнього театрального розбрату на метафору сьогоденного життя, перенесення його на рівень національний, політичний, геополітичний.

Яка мова спілкування Театру із Юним Глядачем? Казка!
Як змогти побачити подібність у розрізненості? У дотичності до спільного розуміння природи базових потреб різних народів, які говорять різними мовами, мають цілу низку контекстних відмінностей, але при цьому знаходяться у єдиному змістовному полі – спільний знаменник базових цінностей.

3. МЕТАФОРИЧНЕ ТРАКТУВАННЯ

Сучасне мистецтво (й мова далеко не лише про театр) позбулося, або проходить цей шлях, розмиття єдиного можливого трактування того, «що хотів сказати автор». Варіативність сприйняття, ще більша варіативність розуміння що й про що – безцінна.

І якщо голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров у своїй попрем’єрній промові наголошує на гідності та відданості народу, наводить приклади жахливих реалій подій, страшно сказати, цивілізаційних буднів окупованих територій,

…то мій глядацький погляд сягнув у метафору.

Театр в центрі Києва – останні 30 років лежить бездушною колодою, з якої конкретному спершу татові Карло, а згодом, Карабасу, не вдавалося вдихнути повноцінне життя.

Більш того, й стороннім фахівцям – у виставі – чотири майстра – не вдається досягти результату поодинці, розрізнено.

Й лише сила випадку, яка призводить до функціонального об’єднання – надає крила життя, зводить у ступінь інвестовані ресурси, та видає на гора конкретний переконливий результат.

4. ЩО ПОПЕРЕДУ?

Авгієві стайні Театру на Липках чекають на масований перезапуск.

Прем’єра «Легенд Бахчисарая» довели, що простір театру готовий до будь-яких найсміливіших кроків.

Ця ж вистава оголила безліч нюансів, з/над якими ще доведеться працювати – від прокачок базових акторських скілов, до комунікаційних стратегій, грантових програм й так далі, й тому подібне.

Внутрішні пустопорожні змагання – деструктивні – знову ж таки символічно доведені казкою про першокорисність Сонця з Місяцем, яка припала на прем’єрну дату у день зимового сонцестояння 21 грудня 2021 року. Результат – в об’єднанні, колаборації… Ну й в елементарній притомності та безперервній прокачці фахових компетенцій.

Звучить казково? Можливо!
Але нова команда Київського ТЮГу взялася за втілення казки в життя.

Й «Легенди Бахчисарая» не лише звучать казково (завдячуючи композитору Усеіну Бекірову), а ще й казково виглядають (стараннями художниці по костюмах Надії Кудрявцевої). Переконатися в цьому можна казковими роботами фотохудожника Артема Галкіна у просторі інтернету, та самою виставою в зимово-казкових локаціях театрального простору на вулиці Липській.

Що й про що дивитиметеся виставу особисто ви – напряму залежить від вашого персонального контексту, наповненості та надивленості.
У будь-якому разі – це привід для вашого коментаря про побачене, або прочитане.
Розкажіть про це!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.