24/7 – «Синій автомобіль» Ігоря Славинського та «Оскар» Михайла Урицького

Театральний ютуб витягає з вистави тонесенькі ниточки, які ще міцніше зшивають глядача з театральними улюбленцями.

На 24-у році від прем’єри борознить сценічний простір «Синій автомобіль» Київського молодого театру, та сьомий рік пішов виставі «Оскар» Київського театру ляльок (спершу – муніципального, згодом – академічного).

З одних театральних вистав хочеться бігти задовго до їх завершення – добути до фіналу буває складно навіть одного разу.

Інші додивляєшся без зайвих дратувань, але вони прості та зрозумілі, й разового їх перегляду – більш ніж достатньо. Зустрічаються такі, до яких є сенс повернутися вдруге. Й зовсім по пальцях таких, на яких «театрального риболова» можна зустріти втретє.

Коли на сезон переглядаєш по 100 – 150 вистав, сам факт повернення до постановки потребує окремого обґрунтування. І якщо другий перегляд цілком може статися в рамках фестивалю (прикладом, на «Зозулю» Київського Малого театру у постановці Андрія Білоуса із задоволенням завітав у насиченому графіку херсонського фестивалю «Мельпомена Таврії» будучи представником медіа, й навпаки, з «Гамлета» Рівненської муздрами постановки Володимира Петріва не мав змоги піти, будучи представником експертної ради миколаївського фестивалю «Homo Ludens»).

А ось рішення про перегляд втретє – це справжній магнетизм та багатошаровість постановки.

Як кіт навколо сметани, ходив камерною сценою Молодого театру, кількаразово був пронизаний «Реквіємом» Ллойда Веббера, що звучить у кульмінації моновистави «Синій автомобіль». Всі три перегляди завершувалися тим, що по фіналу я робив собі на згадку фотографію розкиданих по сцені книжок, при цьому жодного разу справу не доводив дод написання окремого тексту про цю виставу. Враження були настільки сильними, персонально-особовими, розповідати про які здавалося неможливим.

При цьому магнетизм вистави підштовхнув до збору по крупинкам всього дотичного до постановки – від читання п’єси до колекціонування нечисельних згадок про неї в ЗМІ.

…Ігор Славинський того року брав участь в церемонії нагородження премії «Київська пектораль». У його виконанні звучав «Козёл отпущения» Володимира Висоцького на сцені тільки-тільки відкритого Театру на Подолі. Надпотужний текст, сильне акторське виконання, вельми не асоціативний відеоряд на відеопроекції – кожне слово вганяло вістря безжальної сатири, дзвінка тиша стояла глядацькою залою до самого фіналу, після чого сталися просто вибухові овації.

До 20-річного ювілея «Синього автомобіля» лишалося півтора місяця.
Треба діяти!

Я був внутрішньо готовий до кроку, на порядок складнішого за звичайний для «Театральної риболовлі» текстовий допис про враження від вистави. Переді мною вже промальовувалися контури майбутнього спецпроєкту, яким би нездійсненним він на той момент не видавався. Дорогою треба було ще познайомитися з режисером, домовитися про інтерв’ю, знайти локацію під зйомки (а запис в моїй уяві мав відбуватися виключно в СИНЬОМУ АВТОМОБІЛІ), вирішити купу продакшн моментів, включно зі створенням відеоканалу, на якому в день двадцятиріччя з прем’єри – 13 травня 2018 року – почав виходити той самий перший спецпроєкт «Театральної риболовлі».

При всій моїй підготовці, попередньому влізанню у всі доступні шпаринки, відкриття від спілкування із першоджерелом були неймовірні. На деяких фактах просто заклякав від здивування. Прикладом, «Синій автомобіль», який остатні майже чверть століття нероздільно пов’язаний із Олексієм Вертинським, задумувався та репетирувався взагалі без нього, більш того, режисер навіть не знав про такого актора. І далі, далі, далі… Годинний запис тематично розклався на п’ять блоків, які один за одним виходили серіями протягом «риболовного» відеотижня.

З того часу минуло три роки. Кількість роликів на єдиному театральному ютуб-каналі дійшла до чверть тисячі. Там і театральні новини, й фестивальні огляди, й безліч яскравих театральних людей діляться непересічною інформацією з глядачами.

Листопад 2021-го

Про виставу «Оскар», яку в театрі ляльок поставив режисер Михайло Урицький, я знав неймовірно багато. Наочно бачив етапи створення – від неймовірно щемливого варіанту дипломної вистави на сцені Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого осінню 2012 року, й далі – прем’єра у Київському муніципальному театрі ляльок осінню 2015 року, тріумф вистави під час вручення премії «Київська пектораль» березнем 2016 року. Тоді сталося майже неймовірне – постановка театру ляльок отримала перемогу у двох «дорослих», як тоді вважалося, номінаціях – «Краща драматична вистава» та «Краща режисерська робота».

З «Оскаром» «скупився» набагато менше – тексти писав й окремо про виставу, й в улюбленому жанрі порівняння – того року за роман «Оскар і рожева пані» французького драматурга Еріка-Емануеля Шмітта взялися в Харкові Антон Меженін (моновистава із Маєю Струнніковою), в Івано-Франківську Ростислав Держипільський (із дітьми-акторами в ролі Оскара та запрошеною зіркою Ірмою Вітовською у ролі Рожевої пані) та Михайло Урицький (постановка на професійній сцені Київського театру ляльок).

Виставі – шість років, а про неї до сих пір дізнаються як про відкриття все нові й нові глядачі. Навіть серед професійної театральної спільноти існує помітний відсоток тих, хто до сих пір не зустрівся з тонкою та космічно-сердечною історію маленького Оскара. Виставою, яка проводить глядача каскадом емоцій – від настороженості «я не хочу дивитися на помираючого хлопчика» й гомеричного регіту «цілуючись з язиком можна завагітніти» до виходу на рівень символів та кардинального перегляду власних поглядів на життя. Все це робить театр ляльок – сучасний, органічний, динамічний та функціонально безмежний.

Напередодні прем’єрної дати ми зібралися із акторами (Юлія Шаповал, Ігор Федірко) та режисером (Михайло Урицький) за новою адресою прописки вистави – Київський академічний театр ляльок на вул. Грушевського, де у звичному тепер форматі годинного відеозапису, занурилися у деталі творчого пошуку на етапі створення вистави, поговорили про злети «Оскара» на фестивальних та гастрольних майданчиках, зосередилися на одкровеннях, що трапляються по завершенню навіть самого планового репертуарного показу.

Жарти жартами, але в конкурсі на головну музичну тему «програли» і Петро Чайковський, і Фредді Мерк’юрі. Перемогла, й звучить у виставі вже який рік поспіль Земфіра. Й уявити будь-який інший варіант тепер вже майже неможливо.

Відео серіал вийшов на все тому самому ютуб-каналі «Театральна риболовлі», сколихнув спогади тих, хто виставу встиг подивитися, пробудив зацікавленість тих, хто з певних причин цього ще не зробив…

А «театральний риболов» рушив собі далі, закидувати сітки у безмежні театральні простори, зі сподіванням на вполювання нових «золотих рибок» українського театру, про які неодмінно виходитимуть наступні спецпроєкти.

PS. До слова, «Синій автомобіль» на сцені Молодого театру під’їжджає до свого 24-річчя, «ляльковий «Оскар» готується до першого показу на своєму сьомому рочку життя – ось такі 24/7 київської театральної сцени.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.