Поетичний театр – погляд з 2020 року

Театр драматичний, пластичний, документальний, інклюзивний, ляльковий…
А сьогодні – пара слів про поетичний.

Свого часу дуже дратувало, що телебачення показувало поетичні вечори Михайла Козакова, Сергія Юрського, Костянтина Райкіна, фантастично читали вірші Алла Демідова, Світлана Крючкова, Аліса Фрейндліх, Олександр Філіппенко…

Українською було чутно максимум гуморески Павла Глазового у виконанні Анатолія Паламаренка.

Не виключаю, що можу не знати про існування іншого колодязя поетичних розсипів… Але в пам’яті – саме така картина.

Свою першу київську зустріч саме з поетичним театром пам’ятаю досить чітко. Це був листопад 2011 року, коли камерний простір театру «Сузір’я» переніс мене на сто років назад, де серед оточення санаторців «Парнас дибом» можна було вгадати Ахматову, Маяковського, Олєшу, Заболоцького…
Грав у виставі і її режисер Ігор Славинський.

Після того була вистава «В Барабанном переулке». Попри те, що складена вона з пісень Булата Окуджави – все ж є поєтичною (більш того, крутою поетичною) виставою, де міцним вузлом переплетена філігранна режисура із яскравими акторськими роботами.

За життя Ігоря Славинського були його проєкти поетичного театру на вірші Висоцького, Візбора. Але те, що вдалося побачити вже після його уходу 2018-го – зовсім не надихало – вистава розвалювалася, й більше походила на спекуляцію, ніж на витвір мистецтва.

У 2019 році з’явився спадкоємець стилю Славинського – виставу «Біля мого вікна» за піснями барда Леоніда Сергеєва поставив Олександр Білозуб, а зіграла її акторка Ірина Калашнікова – незмінна учасниця і «Парнаса дибом», і «Барабанного провулка» і «Срібної доби».

«Біля мого вікна» побула деякий час у приймах Театру на Подолі, жила без афіші, сама по собі…
А в сезоні 2020/21 й взагалі зникла…

Всі перераховані приклади – поетичний театр, проте, російськомовний, який ніяк не наповнював україномовну віршовану порожнечу.

Переломним став 2019 рік, коли на сцені Центру Леся Курбаса зіграли прем’єру вистави «Розстріляні Від(ро)дження», скроєну за поезіями Миколи Хвильового, Михайля Семенка, Євгена Плужника, Миколи Зерова, Юліяна Шпола, Павла Тичини, Ґео Шкурупія, Олени Теліги, Василя Бобинського, Лади Могилянської.

Першість, новість, завзятість постановки винесли її у суспільний простір, а складене цікаве режисерське вирішення – простота помножена на символізм та точність – змусила про неї говорити.

Наступні дві режисерські роботи Алекса Боровенського у сформованій до того часу Театральній спільноті «DSP» (Dead Society Poets) – гендерно протилежні постановки – шановливий уклін окремим поетичним стовпам української літератури.

М’яка босонога вистава «Ко:Ліна» – 19 поезій Ліни Костенко у просторі трьохярусної дерев’яної крОваті, від восьми жіночих архетипів.

Та жорстка маскулінна вистава «Стусанина» – 19 поезій Василя Стуса у природній дикій красі неприборканої чоловічої вісімки.

Моя особиста рекомендація – для початку знайомства обирати саме «Розстріляні Від(ро)дження». Проте, наразі цієї вистави в афіші не видно.

Але Театральна спільнота, схоже, виходить на новий рівень сталості – з 10 жовтня «DSP» відкрила новий театральний простір Києва – «Театр на Лісовій» – це 5 хвилин від метра «Лісова» у приміщенні Національної кінематики України. Можливості простору – безмежні, власне, як і політ фантазії режисерів; й такі самі глибокі, як рядки гарної поезії.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *