Театр, в який «Віримо!»
…вже коли було гарантовано зустрітися із «Порцеляновим кроликом» під час київського фестивалю – невідкладні справи занесли мене якнайдалі від столиці. От і вийшло, що почав свою ретроспективу вистав театру «Віримо!» з зустрічі «Однокласників» до того ж на рідній сцені колективу – в Дніпрі.
Проте, тепер напевно знаю не тільки про сам театр, а ще й про авангардний Палац піонерів, у якому «квартирують» дніпровські театрали. Й про міські маршрути (у тому числі пішохідні), які долають дніпряни до театру. І, звісно, про деякі вистав з репертуару Дніпровського театру «Віримо!».
Але про все поступово.
Система столице-центричності домінувала занадто довгий час, щоб зрештою визнати її не ідеальність. Звичайно, радянський пилосмок більшість талантів 15 республік збирав до Москви. Незалежність передала традицію у спадок, і єдиним містом-магнітом України став Київ. До сих пір зустрічаються й не поодинокі сноб-театрали, які будь-яку згадку про регіональний театр сприймають як завідома порожню історію, відмахуючись чимось накшталт «Звісно, провінція!».
Не без того, що подібному ставленню відсутня причина. «Поставили як в обласній муздрамі/музкомедії» – фраза, народжена далеко не з хворобливої фантазії, та взрощена у поблажливому ставленні прокачаного центру до регіонів – мовляв, спромоглися бодай на таке – вже добре, потерпимо, переживемо… За таким принципом працюють мистецькі огляди, фестивалі (звісно, що не всі). Дають якесь брязкальце в нагороду, замість детального розбору вистави, театральних дискусій, рекомендації з театральної літератури, лекторію тощо.
Попри це, театральна Україна величезна та різноманітна. За Базою «Театральної риболовлі» щонайменше у 93 населених пунктах є свій мистецький осередок. А 60% з них – більше одного театру. Широковідомими у театральному просторі є поодинокі представники. Левова частина знаходиться в режимі внутрішньої консервації – сам факт, що театром цікавляться – викликає неприкрите здивування, а в окремих випадках ще й настороженість.
Обласні та районні театри (якщо це не opera house, або заклад, який вже розібрався в основах маркетингу та PR):
- Відсутні у медійному полі;
- Не мають чіткого та зрозумілого позиціонування;
- Стороняться від відкритої комунікації.
(вчергове наголошую, що не всі поголовно, але дізнаватися про театри та їх діяльність – це справжній біг із перешкодами).
Тому, чого дивуватися, що первинне знайомство з Дніпровським театром «Віримо!» навіювало враження чогось релігійного, традиційного та мистецько-покірного. А варто зазначити, що релігійні театри в Україні існують, хоча і не є помітно поширеними.
Про світськість 30-річного колективу почав дізнаватися в рамках підготовки Дніпровсього часопису – проєкту порталу 2020 року. А перегляд вистав театру лишив по собі одне ВЕЛИЧЕЗНЕ питання – як протягом трьох десятиліть ми могли донині не перетнутися?
Міський палац піонерів став майданчиком для роботи драматичного гуртку у 1991-у. З 2003-го – у муніципальному підпорядкуванні – зі сталою трупою та повноцінним репертуаром.
Власне, з репертуару й варто почати.
Одні театри женуться за свіжим текстом – і глядач йде на сюжет, а режисерсько-акторські знахідки лише обрамляють його.
Інші працюють з відомим-перевідомим, ставленим-переставленим матеріалом, в яких історія хоч і продовжує лишатися важливою, але є далеко не головною.
Якщо уявити змагання між першим та другим підходом, то тримати планку, а також увагу глядача, який далеко не в перше дивиться відомий сюжет – неймовірно складно. І якщо нові, або маловідомі п’єси дозволяють ховатися за текстом, на глядача може впливати сюжет (особливо, коли він вправно написаний), то відомий текст – у певному сенсі є ворогом постановці, яким не прикритися. Ось тут і випробовується вправність акторів та левел режисера.
Три вистави – три драматургічних хіта, до яких активно звертаються режисери, мають в репертуарі театри різних міст. І перше враження – настороженість – оскільки про необхідність режисерського пропрацювання матеріалу відома далеко не всім постановникам – бува, беруть відомий текст, та влаштовують бездієвий радіотеатр.
І тут стартую з «Однокласників» Слободзянека – бувалий в усіляких режисерських переплетіннях текст, бачений мною і наживо, і в численних записах…
Театральна магія починається рівно з того моменту, коли всі ці знання, пам’ять про бачене зникає… Точніше, відходить на другий план. А на першому йде зочередження на тому, як саме це зроблено!
Не певен, що трьома виставами можна визначати загальний стиль театру. Але сценічний мінімалізм – нічого зайвого для вистави – зчитується та викликає неймовірне глибоке шанування.
Постановки театру «Віримо!» – складно складена конструкція, що містить в собі виставу у виставі, й для кожного глядача є свій рівень залученості. Тим, хто вперше зустрічається з п’єсою – пропонується вправне та об’ємне його представлення. Глибоке розуміння кожного актора свого персонажа – образи сидять як влиті, підігнані під кожного виконавця. Абсолютний рай для слуху – володіння голосом, інтонування. Насолоду для очей можна спробувати визначити терміном «органічність» – чіткі та відточені рухи, позасуєтність, пластичність… Візуальний образ вистави та костюми – настільки органічні, що про це зупинюся детальніше згодом.
В усьому цьому – потужна робота команди, яка ведеться на системній основі – застрибнути в подібну виставу – просто не є можливим – завченою сторінкою тексту не відбутися.
Наступний шар сприйняття – для тих, хто з сюжетом знайомий – рівень режисерського вирішення. Дві з трьох переглянуті вистави – «Однокласники» та «Метод Гренхольма» – у постановці художнього керівника та ідейного натхненника театру Володимира Петренка, «Острів INISHMAAN» – Катерини Слюсар. Донести тему, яка резонує з п’єсою до глядача, зробити це тонко й переконливо одночасно. Знайти ключик до головної дії…
В якості ілюстрації наведу приклад «Однокласників», де вчорашні ліпші друзі, що сиділи за однією партою, вже сьогодні стають найлютішими ворогами, зі стертим порогом терпимості – агресія аж до фізичного знущання та, зрештою, до вбивства.
Й режисерський рівень в тому, як всю складність ситуації показати у простій фізичній дії. Адже актори змушені «вбивати» – так казав Слободзянек. Тому візуальне вирішення «вбивств» через шкільну атрибутику – гучні удари портфелів, практично постріл баскетбольного м’яча, який з подачою ненависті кидає роздратований герой – все це моменти режисерського рівня, яким невтримно кортіло аплодувати. Саме так – за сюжетом – лютіша розправа друзів один над одним, а хочеться несамовито аплодувати. Звісно, що не звірствам, а тому, як це вирішено, і якої потужності набуває запропонований режисером образ.
Тут важливо зазначити, що моменти для незгоди з окремими складовими вистави, звісно, виникають – як можна без них. Прикладом, в естетиці польського містечка наявність мультяшного звучання радянської пісеньки «Дружба крепкая не сломается» може бути дискусійним. Й аргументи «за» та «проти» до її наявності можуть бути. Беззаперечне одне – все що відбувається на сцені не є випадковим. Самі лише свідомі, виважені та продумані рішення.
Не менш вагома сила закладена на естетичному рівні. Камерний простір малої сцени – відстань до акторів у пару кроків – тому проглядаються всі дрібнички. Педантичність підходу до створених/підібраних костюмів, обжитість та наповнення простору – додаткове поле для несамовитих овацій.
Прикладом, свого Мак-Дону має чи не кожне театральне місто. В містах із підвищеною театральною щільністю – може гратися одночасно на кількох майданчиках. Трилогія Аранських островів – чи не найзатребувана у режисерів та глядача. Й при цьому дніпровський «Острів INISHMAAN» – це непересічна атмосфера, впійманий дух зображеного у п’єсі. Можна хіба що здогадуватися про джерела натхнення створеного простору. Але підспудно зчитуються кадри тієї самої стрічки «Людина з Арану», що ймовірно за все є прообразом фільму, на зйомки якої потрапляє Біллі Клевен. Звісно, подібність не фотографічна, а насичена проникненням та нюансами острівного способу життя, випробувати які на континенті не так вже й просто.
Третьою, на останок, лишилася вистава «Метод Гренхольма» – улюблений варіант антрепризної постановки – набір складових вдалого гастрольного туру – вся дія в одній локації, четвірка персонажів, без переодягань, особливих вимог для декорації. Власне, цілком може розігруватися й на килимочку. Сюжет для першого знайомства з матеріалом цікавий – можна навіть загратися в детективне розслідування. Для подальшого повернення до матеріалу – треба суттєва мотивація.
В театрі «Віримо!» таку мотивацію пропонують. Кількаразово під час вистави ловив себе на тому, що я є залученим навіть у сюжет. За нагоди треба буде спробувати потрапити на репетиційний процес щоб розгадати таємницю створення рівня проживання ситуації – нічого подібного з банальним очікуванням репліки одного актора, щоб мляво пробазікати свою. Постановча співбесіда на ТОР-позицію не просто набуває об’єму, а стає реальністю.
Окремий секрет постановки – її машинерія, про яку збережу інтригу для тих, кому тільки передує переглянути цю виставу.
А ось утриматися від згадки про СТИЛЬ вистави – немає ніякої можливості. Від глобального 3D-кубізму, яким просякнута навіть мапа світу на задньому плані й до монохромних пляшечок «Коли»!
Стилістичним перфекціоністам на «Метод Гренхольма» дуже треба!
Одним словом, вірите мені, чи не вірите, а Дніпровський театр «Віримо!» – це переконливо, яскраво, рівнево. І зараз було не про регіональний рівень. Подібні вистави стали б прикрасою будь-якого столичного, найгоноровішого театру.
З рекомендацій – не проґавити жодної можливості побачити вистави театру наживо.
Ну й не полініться, інвестуйте 5 хвилин у підпис петиції – вам вона не коштуватиме нічого, а у театру з’явиться надія отримати власне приміщення у «хвилюючому місті» – Дніпрі на березі Дніпра.
In «Віримо!» we trust!
