Ліцензія вседозволеності

Епіграф:
Ми стали забувати, хто направду є провідними українськими режисерами!..

Колись давно, на зорі проєкту «Театральної риболовлі», в рамках якого було зібрано колекцію афіш театрів України – не антикварних, а наших, сучасних, першої чверті XXI століття – мені часто говорили, «про що йдеться, яка проблема – ну то один театр (одна вистава) має невдалий постер».

Зібрали.
Подивилися.
Жахнулися.
Висновок – театральний простір України – у здичавілому дизайнерському стані.

Проєкт «Каталог режисерів» на порталі розпочався з появи в інфополі півтора роки тому огляду білоруських кращих режисерів, й виявилося, що подібного переліку, рейтингу чи взагалі будь чого Україна не має.

Тому зовсім не дивно, що сьогодні ПРОВІДНИМ/ВИЗНАЧНИМ УКРАЇНСЬКИМ РЕЖИСЕРОМ можна називатися будь-хто, навіть, якщо поставлені вистави не тещо нічого не визначають, але й взагалі не помітні ані на рівні країни, ані на рівні міста. Головне, щоб не соромитися на самодифірамби. Ну а коли справа до збору слухачів семінару у провінційному місті – дивує хіба що відсутність таких епітетів як «легендарний», «неповторний» та «фундатор».

Ті хто поспритніші – вже підкріпили свою значущість відповідним брязкальцем. «Виборів року», «гордостей нації», та врешті-решт, заслужених та народних на сьогодні стільки, що навіть Монатик не встояв.

Власне, таке по всіх напрямках.
Вистачає у людини впевненості називатися «театральною критикесою» й під цим прапором нести безкінечні нісенітниці – є така нагода! Хіба може хто розібратися що й до чого насправді?

Експертність нівельована далі нема куди. Від шевченківських комітетів (то вони не бачать жіночої постановки у поданні чоловіка режисера, то заганяє їх у тупик банальна дата прем’єри вистави, то просто «Verba»). Звісно, на цьому фоні кращість за версією НСТДУ – самий приклад для наслідування (нагорода за порядстоялість із постановником вистави 30 років тому).

Рефреном звучать «30 років» у «доробку» здобувача на керівну посаду театрального закладу із майже 140-річною історією. Коли на питання, чому мотиваційний лист одного кандидата – брат-близнюк мотивації іншого – у відповідь лунає хитромудра відповідь про те, що все це пан здобувач «декларував, писав і провадив ще 30 років тому»… Й такою «божою росою» умиваються та задовольняються члени конкурсної комісії…

Й таке інше, й так далі…
На пропозицію конкретизувати прикладом предмет власної незгоди, людина пред’являє тезу про «узагальнення та власний досвід з минулого». Тези про неповноцінність постановки базуються на принципі ОБС, й для їх поширення зовсім не потрібний власний досвід ознайомлення із твором.

Й нема цьому кінця-краю…

Кожен випадок по окремому ще можна розглядати як непорозуміння або випадковість.
Проте, коли все це збирається до колекції – жахаєшся, й робити невтішний висновок сумно й важко – він абсолютно ідентичний тому, на початку цього допису.

А потім дивуєшся, як так сталося, звідки міг взятися «Вагнергейт»?
Серьозно?
Звідки?
З того театру, який є сьогодні, й на який рівнятиметься суспільство завтра!

Тож, ходіть до театру!
Неодмінно, до хорошого Театру!
Й не забувайте, хто направду є провідними українськими режисерами!
В енциклопедичному, а не псевдо-піарному сенсі цього слова.

2 thoughts on “Ліцензія вседозволеності

  • 21.11.2021 о 12:58
    Permalink

    Ваші енциклопедичні режисери не завантажуються віз слова зовсім.

    Відповідь
    • 21.11.2021 о 15:26
      Permalink

      А я який спосіб Ви їх завантажуєте?
      Посилання коректне та працює.
      На нього достатньо натиснути.
      У крайньому випадку – через головне меню: База знань – Каталог режисерів.

      Відповідь

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *