Квартет «Ілюзії»

«От автор накрутив – грати – не переграти!» (С)

До антреприз маю досить насторожене відношення – вже надто спокуслива можливість акторам попрацювати на півсили, а режисерові й взагалі нашвидкоруч намастирити якусь п’єску з гучною назвою, приправити все це медійними іменами, а продюсерові тільки й робити, що підкидати нові провенційні містечка у заведений механізм гастрольного чосу. Звісно, що правило не стовідсоткове, але подібні випадки, що травмують незахищену свідомість глядача, нажаль, не рідкість.

І ймовірно, що антрепризна вистава «Ілюзії» могла б лишитися для мене за рамками уваги, якби не потрапили до репертуару «Золотих воріт» – що само по собі не викликає здивувань, адже режисер та 50% акторського складу – працівники цього театру. І от після різних палаців культури та будинків офіцерів вистава потрапляє на театральний простір.

Текст Івана Вирипаєва, актора, продюсера, модного режисера та драматурга, максимально простий та нехитрий. П’єса написана таким самим чином, як низка окремих історій в досить довільному хронологічному порядку чепляються одна за одну в голові автора. Це комедія, яку складають життєві історії пари подружніх пар на порозі фіналу їх життя. Окремий сам по собі текст, що важливо, веселий та легкий. Пропоновані автором забавки з ремарками та паузами – своєрідні «милиці» акторам та виклик режисерам. Ролі виписани досить загальним контуром, що надає майже безмежні варіанти для трактування тексту у сценічному просторі та дозволяє розфарбовувати персонажів у свої режисерські кольори.

І режисер відірвався. Без купюр драматурга, без пошуків чорної кішки в чорній кімнаті, та й без зайвого фанатизму. Вистава жива, динамічна, артистична та гармонічна. По кілька коментарів до кожного епітету.

Шляхів розвитку вирипаєвської п’єси декілька. Перший, запропонований самим драматургом та реалізований в його театрі «Практика» за його ж режисурою – ніхто нікого не грає, а актори, епізод за епізодом виходять на авансцену та повторюють вивчений текст, місцями заламуючи руки. Найдраматичніший, з подібного варіанту, реалізовано в МХТ ім. Чехова в режисурі Віктора Рижакова. Такі собі читання п’єси, нічогісенько більшого. Такого ж ефекту цілком взмозі досягти всякий, хто елементарно здатен читати. Текст п’єси такий, що візуальний ряд складається у кожного, хто має хоч толіку фантазії. Ну і читання, будемо відвертими, на півгодини-годину повільного перегортання сторінок. Тут настає логічне питання, нащо вибиратися із затишної оселі та улюбленого крісла?

Другий напрямок – вдавання до побутової розповіді з бігудями, каструлями та іншою сценографією з магазину побутових товарів. Це +1 левел до попереднього варіанту і також реалізований на театральних просторах.

І врешті варіант, де на долю акторів покладено дещо більший функціонал, ніж голосове відображення написанних слів. Саме такий, заради чого варто посеред засніженого Києва виходити з теплого приміщення та проводити три години у глядацькій залі. Варіант називається вистава з режисерським рішенням та акторськими роботами. Саме така, яку можна подивитися у режисурі Стаса Жиркова.

Найти можливість досить одноманітний за викладенням текст донести до глядача у динаміці, з розвитком та використанням акторських можливостей – це вартує витраченого на театр часу. Обґрунтованим та переконливим виглядає різнокольорове вирішення тягаря прожитих років персонажів – розповідь починається з передсмертного шановного віку героїв, аж допоки спогади не перекидуються на півстоліття до того, у їх молодість. Концентрація на події, а не на побутових обставинах, які могли статися будь-де та будь-коли, і лише за замовленням драматургові опинилися на американському континенті і відбувалися з персонажами, які носять американські імена. А режисерський відхід від обставин місця лише підкреслює універсальність історії та актуальність майже будь-кому

Щодо кольорового розподілення шароподібних оболонок, єдине зауваження до можливого додаткового змісту. За типологією особистості DISC (а це саме чотирьохкольорове розділення) було б точніше, якби замінити червоний колір Віталіни Біблів на зелений Міті Рибалевського і навпаки (жовтий Олесі Жураківської та синій Олексія Нагрудного з типологією співпадають).

І коли вже мова зайшла за акторів, варто на них зупинитися детальніше. Легкість, молодість, запал, грайливість, жартівливість, натхненність, партнерність… Без спойлеру докладніше розповісти не вийде, але режисер по акторським закромах гарненько пройшовся, ревізію провів, та витянув на глядацький суд цілий букет акторських здібностей. Квартет виконавців просто купається кожен в своїй ролі з численними бенефісними моментами, та у безмежному ансемблеві вистави. Єдиним моментом, який здався дещо вторинним, можу назвати епізод з повтором лялькової стилістики в епізоді з шафою (і то, якщо дуже прискіпливо розбирати побачене).

Акторський пінг-понг з двох акторів театру «Золоті ворота» та по одному з Театру драми та комедії та Національного драматичного. Такі спільні проекти наповнюють вистави новими барвами, порівняно з репертуаром або штатним складом акторів. До того ж це досить гарна школа і для самих акторів – єдиний сценічний простір стає спільним знаменником, який дає можливість порівнянню акторського класу представників різних театральних шкіл. І якщо грамотна режисура глядачеві не дає змоги таку різницю суттєво помічати, то самим акторам мають відкриватися можливості для подальшого зростання – перейти з великої сцени на камерну – це одне, а маштабуватися з камерної до великої – зовсім інше, і саме такі акторські спаринги не дають застоятися акторам і бути кожної вистави свіженькими та готовенькими до сцени, партнера, гладача.

До речі, щодо глядача – окрема приємність сталася у «Золотих воротах». Все ж таки у кожного театру свій глядач. Жодної емоції серед запропонованих з палітри вистави не лишилося поза глядацькою увагою. І сміх, і сльози, і іронія… Резонувало все. А це вже окрема театральна магія – вистава глядацької зали, коли такі різні люди збираються в одному приміщенні та на певний час стають єдиним організмом. Емоції та реакції майже в унісон. Енергетичний обмін надвисокої концентрації незважаючи на камерність ситуації.

Максимально повноцінну емоцію отримав від вистави й вчергове переконався, що серед усьго київського театрального мотлоху зустрічаються діаманти, навіть серед антреприз. І заради їх пошуку варто ходити до театрів, великих та малих, академічних та без такого звання, іменитих та поки що перспективних. Такий він, безперервний та ілюзорний пошук переконливої вистави…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *