«Хор цвіркунів» щоб залити очі

П’єсу австрійця Томаса Арцта для попереднього ознайомлення з драматургією не знайшов. Хоча, це могло бути цікаво – з-під товщи нарежесованого у «Колесі», ідея автора ледь-ледь, але проступає. Та вловити це можливо лише на мить, після чого тебе знову накриває хвиля підпитих пісень, акторська метушня та нова сценічна іграшка на камерному просторі театру.

Затісна сцена «Колеса» вимагає для кожної вистави свого унікального вирішення простору. «Хор цвіркунів» (реж. Ірина Кліщевська) розгортається на кону, за лаштунками, на піднесенні майже у глядацькій залі. Додаткове навантаження – екран із фотошпалерами, який захопив суттєву частку й без того крихітного простору. Допоки фантазія малює можливості використання цієї конструкції – триває зав’язка відверто неадаптованого для українського підґрунтя матеріалу. Хоча, як триває? Актори пересуваються сценою та відтворюють завчаний текст. Безумовно, ця постановка – ніяка не радіовистава – оскільки час від часу виконавці зриваються у справжній фрістайл, із пивними кухлями дитсадковими мотивам, щоправда, із кабацьким текстом.

Фантазія лишилася замкнутою трансляції картинко на екран, на зміну шоку від акторських наспівів прийшли веселощі, хоча, решта глядачів продовжували сприймати все за високе мистецтво. Ну а от акторів вчергове було шкода. Звідки знаходяться в них сили знову й знову грати шкільну самодіяльність, де все, що від тебе потрібно – це поколихати стегнами?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *