Передсмертні конвульсії «Кіна IV»

Життя – поняття нехай і філософське, але цілком відчутне. Особливо, якщо взяти за основу визначення «життєвого циклу»із «зародженням ідеї», «піком популярності», «заходом» і неминучим фіналом. Найцікавіше, що будь то людське життя, історія розвитку компанії, окремого товару або твори мистецтва – поняття життєвого циклу одно актуально для них усіх.

Згадалося про життєвий цикл під час перегляду постановки «Кіна IV»в театрі ім. Івана Франка. З одного боку – досить потужна структура, з іншого – вкрай сумна реалізація. Це якщо в двох словах.

Якщо ж трохи докладніше, отримуємо ось що.

Літературний матеріал. П’єса Григорія Горіна, яка йшла на сцені московського театру ім. Маяковського з Олександром Лазарєвим та Ігорем Костолевський в головних ролях.

Постановка, судячи зі збереженої телеверсії – досить примітивна з режисерської точки зору, а виходячи з кривлянь Світлани Немоляєвої – різко втрачає бали і з акторської. Основний акцент маяковцев – виключно на оригінальному авторському тексті. І це при тому, що п’єса в ряду інших Горінскій творів явно не найвідоміша, при цьому досить цікава, весела, концентруюча увагу глядацького залу. У стінах театру Франка, природно, в українському перекладі Ярослава Стельмаха. Питань немає. Все досить добротно.

Сценографія. Тут присутні деякі надмірності і явні перебори. Гра в кольори від сцени до сцени виглядає надмірно нарочито, а в поєднанні з досить халтурним світловим оформленням вистави місцями просто кричуще Кічево. Роботу «світлячків»слід особливо відзначити як приклад безкровного вбивства вистави недосвітом, пересвітом, світлом не туди та іншими світловими принадами.

Акторська гра. Цей момент, хоч як крути, більше за інших вбив цвяхів в кришку труни вистави, практично його похоронів. Ситуація критична до неможливості: або введіть новий склад на головні ролі, або дайте спектаклю спокійно померти! І якщо на роль суфлера Соломона логічний людина у віці, то грати Едмунда Кіна будучи сивочолим, а поблискуючого сідницями принца Уельського з пухким тілом – явний перебір.

При цьому, наприклад, Тетяна Алексєєнко в ролі Анни Дембі свіжа і цікава, а в етюдах перед Едмундом (А. Хостікоєв) так і взагалі його перевершує. Ось що значить юна кров у виставі!

Музичне оформлення. Інструментальні варіації на мелодії славетного ліверпульського квартету здалися вкрай доречними і точними. Розчулила хіба що формулювання в програмі «У віставі Використано музику ВІА “Бітлз”». Формально все вірно, але абревіатура ВІА по відношенню до The Beatles віддає якоюсь явно вираженою совдепією.

Режисерське рішення. Під шаром пилу «Кіна IV»зразка 2013 року всі ж проглядається режисура. Більш того, видно залишки цікавих ходів і рішень. Однак, лише залишки. Втомлені від вистави актори змазують і репліки і дії. Окремі моменти і зовсім пускають на самоплив. Нехтують причинно-наслідковими зв’язками, залишаючи цим досить туманне післясмак. І причина, як мені бачиться, в тому, що режисер не бачить вистави. Анатолій Хостікоєв сам знаходиться на сцені і відверто халтурить разом з іншими акторами, замість того, щоб бачити спектакль із залу, вносити режисерські коригування і тримати акторів у їжакових рукавицях.

У сухому залишку маємо одні питання. Де, де та легкість вистави, де літають актори, де іскрометність та витонченість фраз і рухів, де кураж? Все залишилося у спогадах театралів, які дивилися цей спектакль 10-12 років тому. Можливо, варто зберегти ці легендарні спогади не руйнуючи їх настільки опостилою акторською грою?

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *