Бронєвой Фірс – останній оплот «Вишневого саду»

Очікування довжиною майже у півроку з моменту придбання квитків, власне розвалилися , до вистави, подібно декораціям постановки Марка Захарова в його власної сценічної версії чеховської комедії.

Пафосний, найбільш відвідуваний московський театр дозволив собі зробити постановку з відверто слабкими акторськими роботами на відверто класичному матеріалі і представити її в рамках київських гастролей увазі українського глядача. Класична чеховська основа зазнала істотних змін і відвертого втручання з боку Марка Анатолійовича, окремі моменти ним просто викинуті, інші – дописані. При цьому з формулюванням «за мотивами комедії» ще можна змиритися. Але з відсутністю акторських робіт – ніяк.

Сумбурні відчуття залишилися від громіздкої декорації постановки. З одного боку – масивно, помпезно. З іншого – навряд чи сценограф/режисер думав про людей в глядацькій залі. Сидячі в лівій частині залу не бачать того, що відбувається з правого і навпаки. Зітхнути можна хіба що в другому акті, коли вікно-дверевой механізм «йде» з авансцени в сторону, щоб ефектно впасти в фіналі.

Всі без винятку ролі другої руки – за межею обговорювання: просто, прісно, не цікаво. Яскравою плямою виглядає Шарлотта Іванівна (Ганна Якуніна) та й то на тлі більш ніж умовності інших, іноземного акценту та персонального музичного супроводу.

З акторським ансамблем першої руки практично така ж ситуація. Завжди яскравий і колоритний Сергій Степанченко потонув в латках Симеонова-Пищика. Олександра Захарова (Раневська) грає симбіоз з ряду своїх попередніх ролей, причому, в основному штампами. А Народний артист Росії Олександр Збруєв (Гаєв) не грає зовсім: так, кидається в простору сцени, промовляючи якийсь текст… просто існує.

Вибір режисера виконавців головних ролей дивує. При наявності в арсеналі театру Інни Чурикової роль Раневської віддається «улюбленої доце», а Лопахіна надривно втілює акторськи незміцнілий організм «стиляги» Шагіна. До речі, між ними по ходу дії навіть якісь полуінтімності виникають, так само малопереконливі як і їх гра.

Єдиний порятунок постановки, виправдання чималих коштів на квитки є Леонід Бронєвой в воістину бенефісної роботі в образі старого-лакея Фірса. Потужний в’ялий старий в твердій пам’яті своїми іскрометними появами з лишком компенсує збиваний колегами по сцені темпоритм вистави. Його роль розширена в порівнянні з п’єсою Антона Павловича і, по суті є основною і домінуючою. А через відсутність конкурентів, єдиною справді АКТОРСЬКОЮ роботою в постановці.

– Спасибо мой старичок, – вигукує при зустрічі з лакеєм Любов Андріївна, – Как я рада, что ты еще живой!

– Вчера был живой, – парирує Фірс, – А сегодня еще смотреть надо, живой ли.

На цих словах розумієш, що Марк Анатолійович готує черговий прощальний бенефіс ще одному Народному. Леонов і Пельцер в «Поминальній молитві», Абдулов в «Затемненні»), Бронєвой у «Вишневому саді»…

– Мне-то 80 уж когда стукнуло, – міркує 87-річний Фірс-Бронєвой, – А уж сколько потом набежало… это вообще даже никто и не помнит.

Спасибі, Леонід Сергійович за те, що Ви живі і виносьте на своїх броньових плечах тріски цього відверто нудного саду. Многії літа!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *