З переглянутого: «Вишневий сад», «S&S: Стрип-тиз і Серенада»

З переглянутого травнем 2021. Частина 2

Такою, досить довгою доріжкою, через театри сюжету, акторів та режисерів, підходимо до театру сенсів.

Іноді так стається, що вистава переростає свої штанці з текстів, виконавців та навіть режисера. Звісно, все в ній присутнє, у наявності (у більшому чи меншому ступені)… І разом з тим, постановка стає чимось більшим за всі ці складові разом взяті.

Постановки за Чеховим дуже умовно можна поділити на виключно пієтетні – з придихом, з обов’язковими повторами штампів попередніх постановок. І на твори, в яких є режисерський оголений нерв.

А треба сказати, що театральних дотичностей до «Вишневого саду – вагон із возиком. Тільки значушими іменами можна зайняти цілий абзац: від першопрочитання Станіславського (від якого, між іншим автор був далеко не в захваті), й далі, включно із Жан Барро та Пітером Бруком в Парижі, Джорджо Стрелером в Мілані, Еймунтасом Някрошюсом у Вільнюсі… Були і є статично-минуловічні київські постановки…

За постановку Чехова зазвичай беруться самі його персонажі, яке б ім’я в реальності вони не носили, якої б статі не були. Безпорадні та непрактичні заламування рук виходять у режисерів-Раневських, недовчені – у вічного студента Пєті… У непрактичного театру ахів-вздохів постановки режисерів-Лопахіних не є поширеними. Все, звісно, від запиту часу, від потреб глядача.

Театральний Лопахін – є!
І очолює він Київський театр «Актор», який з моменту оновлення менеджменту переживав усілякі часи, йшов на поводу у невибагливого глядача, брав до постановки дивний матеріал (або за драматургом, або за режисером)… А у самого художнього керівника, виходить, була мрія про «Вишневий сад», в наявності досить структурне бачення того, як весь цей занедбаний театральний простір витягти з нафталінних згадок «в енциклопедіях», та витримати баланс між шанобливого ставлення до автора та використання сучасної театральної мови.

За «Сад» Слава Жила взявся вже будучи заґартованим театральними реаліями, пройшовши сценічну дешевизну прохідних вистав. Постановка – командна робота – що стало запорукою візуальної складової та наявності стрижня вистави. Навіть, якщо забрати драматургію – маємо непересічне сценічне видовище, із витриманою музичною складовою, бездоганними костюмами, яскравою пластикою, отпадним світлом… П’ятачок камерного приміщення вмістив в себе багатомірність театральних просторів, сцена отримала шикарну сценографію. Вихід з парадигми максимально ефективного використання наявного, помноженого на щире бажання актуального висловлювання – подарував столиці яскраву роботу, яка подібно дзеркалу відбиває тих, хто в неї вглядається. Чесно кажучи, чудова можливість для захисту дисертації з психології…

При цьому, вистава – далеко не ідеальна. Має цілу низку нюансів виконавчого характеру, частина з яких може вирішитися шляхом найближчих сценічних обкатувать. Для іншої частини потрібний якісно новий підхід до самої природи акторів в «Акторі». А наявність якісної драматургії, у сукупності із відчутим смаком зовсім іншого режисерського театру – цілком можуть призвести до цих змін.

Вищим з відкритого для себе жанром вважаю Театр абсурду.
Нічого більш тонкого, концентрованого, одночасно багатошарового, всеосяжного та універсального наразі не знаю – можливо, хто розширить мої горизонти в драматургії.

Тому дотик Театру до Абсурду – завжди щемливий, викликає відповідні передчуття, налаштовує на активне сприйняття та провокує додаткову роботу мозку.

Шлях до нової прем’єри в Київському театрі маріонеток був довгим, причини тому – прості та заплутані одночасно. І разом з тим, Михайло Яремчук влаштував яскравий «Стрип-тиз і Серенаду» – прем’єрні покази зіграли на сцені Київського театру «Берегиня».

«S&S: Стрип-тиз і Серенада» – вистава за двома п’єсами Славомира Мрожека, переказ яких настільки ж абсурдний, наскільки абсурдне наративне сприйняття Театру абсурду. Що «Стриптиз», що «Серенаду» кожен читає про своє, а художник ставить про своє. Від того цінніша радість від ймовірних перетинів.

При цьому, глибина водойми, поплавати до якої запрошує митець, напряму залежить від його власного світогляду. Оскільки ситуація з двома замкненими в єдиному просторі, рівно як і історію з лисом та курями запросто можна звести до барахтання у калюжці, а можна навпаки, розглянути як глибоководне океанічне занурення.

Театр маріонеток, навіть попри відсутність постійного майданчика, визначеного стану – вельми унікальна театральна одиниця, рівень робіт якого такий, нижче якого бути просто не може. Робота з лялькою, відчуття простору, варіативність трактувань та закладених сенсів…

Гостьові покази, як не крути, а вдаються в знаки. В пази зібрана постановка проходить адаптацію новою сценою, яка диктує свої умови. Впритул до того, що може давати певний просторовий крен, який поряд з відточеністю акторських рухів виступає іншородним тілом. Від цього подумки, звісно, відбиваєшся, виносиш за дужки, ведеш боротьбу…

Так само впливовим моментом на виставу стає музична партитура, яка або грає на посилення невизначеності абсурдиської позачасової реальності, або перетягує ковдру визначеності на себе, і тоді режим чистого абсурду отримує маркети певної епохи, набирає абрис конкретного виконавця… Чи критично подібне? Навряд. Проте, менш абсурдненько, хоча й залишається картинно бездоганненько.

Наступним дописом – про травневі музичні та пластичні переглянуті постановки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *