З переглянутого: «Гамлет», «Ніч вовків», «Покоївки», «Дракон»

З переглянутого травнем 2021. Частина 1

Від загалом АБСТРАКТНОГО ТЕАТРУ, до літературоцентричного (НАРАТИВНОГО), а звідти до акторського (ТЕАТРУ ПЕРСОНАЛІЙ) – такий маршрут подолано було першою частиною огляду.

Рухаємося (театрально розвиваємося) далі.

Епоха РЕЖИСЕРСЬКОГО ТЕАТРУ, під час якого ми сьогодні існуємо – і можливості, і відповідальність одночасно. Драматург може бути скільки завгодно правий, або не правий, але тема вистави – рішення режисера. Пошук своєї теми – довгий шлях до постановки. І коли він відбувається – сенсами наповнюється весь простір глядацької зали. Й навпаки, відсутність визначеності може привести до порожнечі, або до гри виключно у форму.

Не виключаю, що серед глядачів «Гамлета» можна зустріти тих, кого тримає сюжет. Але про наративну складову ми вже поговорили. Тому у постановці Володимира Петріва в Рівненській муздрамі більше намагався шукати ті точки перетину, які склалися між режисером та ставленою-перестевленою за останні 400 років трагедією.

Реальність така, що Шекспіра без купюр можна отримати хіба що у театрально-серіальному форматі на пару вечорів, або вкрай довгою за часом виставою одного дня. Звідси й незліченні версії «Гамлетів», в яких кожен режисер обирає власні акценти, робить випуклими одні лінії, та приглушає інші (існують версії, де лінія самого Гамлета стає другорядною – детальніше про спінофи за посиланням).

Рівненська версія «Гамлета» склала неоднозначне враження. З одного боку – напрямок пошуку присутній. Проте розмите акцентування заважає зчитуванню режисерської версії. Вистава перевантажена домінуючими елементами – з багатьох не головний жоден. При тому, що запрошення до Рівного на титульну роль чернівчанина Івана Даніліна, представника зовсім іншої школи та акторського існування, відкриває можливості до наочного перепрочитання «Гамлета», який саме повертається до Ельсинору із після навчання у Віттенберзькому університеті – а на той час цей німецький край славився вельми прогресивною думкою.

З іншого боку вистава щиро здобрена символами, знайдено образ – масивна люстра в одних сценах стає столом або постаментом в інших. Але самі по собі символи нічого не говорять – до них потрібна зв’язка із акторами, задумом режисера (тут ілюстративно додається й «Солом’яний Бичок», який у просторі художнього вирішення має суттєве символьне навантаження, яке не отримує подальшого розвитку).

«Гамлет» із «Солом’яним Бичком» стикаються й ще в одному абзаці – про спосіб акторського існування. Вистава театру ляльок вирішена відкритим прийомом, коли відсутня ширма та будь-які хованки для акторів – все як на долоні перед глядачем. І таке існування вимагає аналогічного відкритого прийому у всіх перетвореннях. Натомість актори продовжують діяти а-ля вони заховані – поворот на 180 градусів та заспинне чаклунство.

Із «Гамлетом» питання виникають ще й відносно його багатожанровості. Основний корпус постановки тяжіє до конвенційного театру. Використовуються статичні мізансцени із виходом на страждання з місця. При цьому частина сцен вирішується через предмети (у тому числі й травмування Клавдія – у такий спосіб виправдовується його тростинка, з якої він згодом насипає отруту до келиха Гамлета). Ще частина – динамічний каскад рухомих сцен із паралельно тексту іронічним прочитанням. Умовно кажучи, «Гамлет» цілком може бути будь-яким. Але відсутність виправданих переходів між способами існування дещо дивує.

Ще два представника режисерського театру – вистави «Ніч вовків» режисерки Олександри Кравченко – вистава київського театру «Veritas», та «Покоївки» у постановці Максима Максимчука – вінницький незалежний проєкт (про нього – окремий допис).

Об’єднання двох малоподібних один на одного вистав відбувається за категорією ПОШУК ФОРМИ Обидва сюжети – як привід для пошуку. П’єси Олександра Вітра та Жана Жене розкладені на трьох персонажів, обидві містять планування вбивства та низку емоційних гойдалок, які ці наміри відтерміновують. Написані слова, безумовно, важливі. Але тільки на папері, якщо їх читати очима. Тому спроба «вовків» по-людськи просто поговорити суттєво поступається сценічній дієвості «покоївок».

«Вовчий» символізм зчитується на рівні задуму – вистава про тварин, але точно не про тварин; процес ініціації персонажів, повний місяць, який фарбується багряною фарбою, крізь яку проступає абрис планети… Закладеного на рівні режисерського задуму – безліч. При цьому у просторі акторської дії – здебільшого статичне відтворювання тексту. Особливо недокрученим виглядає спосіб відтворення тварин на сцені. З одного боку – це не є розвиненою етюдною формою спостережень, з іншої – і не умовне відсторонення.

Загалом, тема пошуку актуальності – чи не найперша у прийнятті рішення про постановку. Капсула п’єси чи то з костюмованими трагедіями, чи історичними костюмами – навряд привід для модного показу на театральній сцені (до того ж, у більшості випадків, така спроба поступатиметься серіальному, або кіношному варіанту). Сила театру тому, що спілкування із глядачем може бути живим та резонуючим прямо тут і прямо зараз.

П’єсу «Дракон» Євген Шварц створював під час другої світової, і в резонанс з часом увійшли міфічні тварини, середньовічні лицарі… Все чому? Тому що модель тоталітаризму класична, та позачасова, і варіантів розпрощатися з нею у людства на горизонті не видно. Тому Шварц лишається актуальним й 80 років по написанню. Режисер від себе додає визначних ознак до образу Дракона, уявляє свого конкретного Ланцелота.

Прем’єрний показ «Дракона» Михайла Бондаренка стався 2016 року. Вистава входила до інфопростору та порядку денного настільки гарячим ножем у холодне масло, що «Молитва Франсуа Війона» – саме ця пісня Окуджави закольцовує виставу та тримає флюгер часу – тримала у напруженні довго по завершенню вистави. Саме з «Драконом» театр «Арсенал» став першим лауреатом «Київської пекторалі», яка з 2017-го ввела номінацію «Кращий народний театр».

П’ять років потому. День в день, 29 травня 2021 року, відбувається відновлення на сцені Центру «Печерськ». Перша важлива теза – народні театри в Києві є, перебороли негоди карантину, та знову вийшли на сцену до глядача. Друга, не менш важлива теза – «Дракон» знову актуальний. Історія продовжує саркастично усміхатися – у повістю збереженій партитурі вистави зовсім нові акценти отримали попсово-кабацькі пісні під час святкування на головній площі країни. Силуєтно вистава – ще про сусіднього диктатора, а за моделлю вчинків – вже про доморощеного. Ох вже, ця актуальність…

ДАЛІ БУДЕ: З переглянутого травнем 2021. Частина 3

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *