«Ведмедик» в берлозі на Подолі

Настав час зізнатися!
За довгі власні театральні роки, до моменту, який описуватиму нижче, в Театрі на Подолі не бачив жодної притомної постановки

Це зізнання, а не аналіз роботи театру – на такий крок права не маю хоча б тому, що усього репертуару не бачив. Але абсолютно точно, що за десять років не поталанило із жодною виставою – то у центрі столиці переймаються анахроністичним фермерством 60-х («Фараони»), то «криве дзеркало» між століттями беж жодного натяку на режисуру взагалі («Дзеркало Сен-Жермен»), то парканно-коров’ячий рай («Минулим літом у Чулімську»), а то й взагалі дивна примарна вакханалія («Мати»)…

За кількістю травмувань мистецтвом у одному, окремо взятому закладі, Театр на Подолі впритул наблизився до Театру ім. Лесі Українки із Молодим, відвідування яких або припинив повністю, або мінімізував далі нікуди. Усі подібні передпосилки були і у царині Віталія Малахова… До того, як на горизонті не з’явилася «Дівчина з ведмедиком»

Запропонована естетика вистави багато у чому визначає її сприйняття на рівні якоїсь хімії внутрішнього розуміння. Адже буває так, перший раз бачиш людину – і вже відразу розумієш головне. Звісно, коригування можуть бути протягом подального спілкування, але справити другий раз перше враження нагоди вже не випаде

Тож, зіпсованих попередніх вражень вистачає – шлейф досить посередніх вистав Театру на Подолі, безладне використання надсучасного сценічного простору у постановці «Мати», самомилований текст похідного драматургічного твору, ознайомлення із яким викликає справжній фізичний дискомфорт…

Твір з позиціонуванням «філософсько-інтелектуальна повість» вартує того, щоб багато разів подумати, чи варто за нього прийматися. Дертися крізь нетрі потаєнних авторських вихорів, опановувати матеріал, який швидше цінний психотерапевтові – це ще той читацький вибір…

Науковець, викладач, філософ та ще багато хто Віктор Платонович Петров, стає до кола українських неокласиків, започатковує той самий інтелектуальний роман, коріння якого у тому числі виходить із екзистенціалізму. Умонастрій філософського напрямку помножений на прогуляні сеанси психотерапії, породжують буремний текст «Дівчина з ведмедиком» з вагоном переживань та терзань героя протягом безкінечних сторінок книжки. Враження пошматованих бульварних романів впереміш із філософськими трактатами, які у довільній формі поєдналися у суцільний вінегрет, не відпускає протягом усього текста. Персонально для мене, особливим жахом твору став переказ переказу – у лабіринтах мозку головного героя проходить переосмислення текстів Нікколо Макіавеллі, що досить детально занурює читача однієї книжки зовсім в іншу, без попередньої на те його згоди

Відхрестившись призвищем Домонтович (з литовської – «той, що багато каламутить»), Віктор Петров накаламутив у «Дівчинці з ведмедиком» такого, що для опрацювання роману у п’єсу потрібні були неабиякі нерви та можливості

Створення п’єси – цілковите жертовне священнодійство. Роман може бути сто разів величезним, а більшість глядачів починає соватися в кріслах, коли добігає час до останнього потягу метра… Тому перетягувати усі лінії та запаморочення із літературної основи до сценічної версії, виявляється, зовсім не обов’язково (ця очевидна річ й донині залишається секретом для більшості адаптерів та режисерів, які пхають на сцену усе що було, і ще трошки). Головне – визначитися з тим, про що саме буде сценічна історія. Точний вибір майже гарантує відсікання усього зайвого, та підсилення всього потрібного

Шлях від роману «Дівчина з ведмедиком» до п’єси «Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня» пройшов драматург Павло Ар’є. Саме його КПП лишило двері на сцену для пана Макіавеллі зачиненими. Бо переказ переказу у сценічному просторі міг би бути занадто травмуючим

Наступна ланка – режисер, який балансує на межі між драматургією, можливостями сценічного простору, акторськими здібностями тощо. Й від того балансування і залежить фінальне сприйняття отриманого результату. І те, що влаштував на сцені режисер Стас Жирков, багатократно посилило захват від драматургічної версії роману

Причини захвату вартує пояснити здалеку. Так само, як відрізняються із першого погляду радянська квартира від європейської, кафе Києва від аналогічного закладу, скажімо, в Барселоні (чи ще будь де), відрізняються й естетики пострадянського театру із сучасним. Для багатьох дотичних до постановки професій до сих пір незмога розпрощатися з наклеєними шпалерами, коврами чи дверним косяком, у який неодмінно треба стукати, щоб з’явитися перед глядачем. Відсутність єдиної комунікації зі світом дозволяє подібну побутову декорацію все ще називати сценографією, а у більш непритомних, ще й номінувати та нагороджувати подібні буратіно-стайли…

Не знаю напевно, як було з «Дівчиною», але уява малює Жиркова в Авгієвих стайнях Театру на Подолі, де з вікон та дверей на Узвоз викидається увесь побутовий мотлох, який теоретично, дуже подібний міг би бути до художнього вирішення решти вистав театру. Викинули усе, оголивши навіть задню стінку сцени. Нарешті – простір, об’єм, вільний подих! Диван а-ля нічний клуб, відеокамера та люстра зі столо-стільцем. Та ще концептуальні написи, що на задній стіні, відіграють роль пронизувачів простору: блим – і ти в Москві, блим – в Берліні, блим – знову в Києві… Усе живе й функціональне… Жодного нафталіну та нестріляючої рушниці на стіні…

Певно, саме тут, на перетині майже сторічної давнини тексту із сучасним простором, у декого цілком може статися дисонанс. Мовляв, ой-вей, це не Демонтович! Й будуть мільйон разів не праві, бо за усією машурою відбитків часу є головне – історія. Переказ у кринолінах чи інших відповідниках часу написання – цілком можливо отримати цікаву розповідь. А історія, яка зрозуміла поза простору часу – це не просто цікаво, а ще й до біса актуально!

Від людини з професією та освітою до обслуговувача статусних інтересів приватної родини, пристрасть попри суттєву різницю у віці, мезальянс, заробітчанська доля за кордоном… Спойлерить не буду, але мікс з по-окремо відомих сюжетів вартує уваги саме у поєднанні із режисером рішенням – актори-маски пропонують навмисно гіперболізований сюжет, гротескову поведінку та ростову ляльку Ведмедика. Зв’язати усе це до щільного вузла режисеру стало під силу

Особливо тішить робота режисера з акторами. Не впевнений, що такі моменти впадають в очі, але те, що режисер витяг з кожного актора максимум його здібностей (а варто зазначити, що трупа Театру на Подолі такого добра багато й не має), органічно використати усе – від зовнішності та фактури, участі у паралельних медійних проектах, до фізичних можливостей. Внутрішній стержень та діапазон В’ячеслава Довженка (Іполіт Миколайович), потужна комедійна складова Катерини Рубашкіної (вчителька, та особливо жіночка з РАГСу), органіка Максима Максимюка (Тихменєв та особливо Ведмедик), самоіронія та сексуальність сценічних сестер Катерин – Вайвали (Зіна) та Шенфельд (Леся), та бажання до акторського кроку вперед Алли Сергійко (Тихменєва). Саме режисерський здобуток, коли на сцені акторський ансамбль без перетягування ковдри, а лише із доповненням одне одного, щоб отримати виставу, не притаманну цьому театрові

Хоча, й театр з його новою будівлею, не притаманне цьому місту. Виходить, треба відповідати концепції – сучасний та модерновий театр запрошує на постановку одного з найпрогресивніших українських режисерів, щоб отримати вибухову виставу не про десь і колись, а про нас і зараз, зі сміхом-радістю та сумом-сльозами одночасно

Ведмежа голова – реквизит з вистави – це для Театру на Подолі – власна мхатівська чайка – символ театральної революції та певного прориву крізь зашкарубле українське театральне болото

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *