Макбетівський октет. Частина перша

Самий ранній варіант «Макбета», який вдалося відшукати, – фільм 1948 року народження від режисера Джорджа Орсона Веллса.

Ідея класичних екранізацій в Англії зріла давно, але за роботу ніхто так і не приймався. Веллс, незважаючи на фантастичні обмеження бюджету в 700 000 американських грошей, взявся за п’єсу, відзняв матеріал за 23 дні й продемонстрував світові своє бачення шотландської трагедії.

Вже не знаю причин, можливо, все та ж економія бюджету, або збереження хронометражу стрічки, але перші вісім та останні п’ять хвилин фільму – непроглядна темрява, яка супроводжується напруженою музикою французького композитора Жака Іберо. Хід нетривіальний, й від яких причин режисер до цього не підійшов – емоційний фон формується чудовий! Хіба що цікаво було б поспостерігати за реакцією глядачів кінотеатрів, зразка 1948 року…

Фільм вибудовано на межі. З одного боку – мінімум декорацій, виконаних в мінімалістичному стилі, з іншого – максимум жорстокості. Палац, його стіни та внутрішнє оздоблення більше подібні на печеру, а у деяких епізодах глядачеві необхідно доуявити самостійно те, що не візуалізував режисер (наприклад, кинджал, який мерещиться). З іншого боку, запекло виглядає сцена дітовбивства, коли на одну беззахисну дитину навалюється цілий квартет обмундированих вояків, або радісна зустріч подружжя Макбет: їх пристрасні обійми та поцілунок відбуваються в одному кадрі з повішеним зрадником та під набат, що лунає з приводу страти Кавдорського тана.

Леді Макбет у постановці – справжня Леді! Пихата, граціозна, жорстока та непохитна, дорого себе подає, бачить перед собою мету й не звертає зі свого шляху. Навіть власне фінальне божевілля з подальшим падінням в урвище грає з гідністю.

Долю ж головного безумця, Макбета, тримають в руках три відьми. До того, у прямому сенсі слова – ліплять з глини його ляльку. Після першого вбивства лялька обливається кров’ю під речитативну змову відьом, а з останнім ударом, який позбавив Макбета голови, й лялька позбавляється своєї верхньої частини тіла.

Абсолютно перевертає уявлення про Шекспіра японський кінофантазер Акіра Куросава. У 1957 році він переносить місце дії трагедії з Шотландії до середньовічної Японії, що абсолютно не порушує авторської цілісності п’єси, а навпаки, оголює й підсилює гострі місця та підносить їх під шикарною японської маскою.

Ім’я головного героя, природно, довелося змінити. Так Макбет перетворився у Васідзу Токітокі, а сама екранізація отримала назву «Трон у крові» (друга назва – «Замок павукового лігва»). Імена та назви – це всього лише умовності, якими можна та потрібно жертвувати на догоду загальної цілісності. А з цим у Куросави – повний порядок! Чудова японська колористика виконана з великим смаком – від костюмів та локацій, до зброї та бойових вигуків.

Східний розріз очей отримала і Леді Макбет – Асадзі – покірна японка у кімоно, з довгим чорним волоссям, яка проводить час в очікуванні свого самурая в завмерлій позі у своїй комірчині. Говорить алегорично, натяками, які підштовхують, але на вказують, аналізує та будує припущення… М’яко, але в той же час твердо спокушає чоловіка вбивством – справжня змія підколодна за спиною у свого військового чоловіка.

Зазнали змін й потойбічні сили п’єси. Від трьох шекспірівських відьом залишилася одна, яка обертає коліщатко життя, плете нитку долі, робить прогноз рівним та незворушним голосом «Якщо ти звернув на дорогу бісів, нехай кожен твій крок буде верхом жорстокості й бузувірства! Якщо почав нагромаджувати трупи, нехай гора трупів підніметься до небес!».

Єдиним затягнутим здалася фінальна частина, в якій військо Васідзу стрілами розпинає свого скинутого повелителя. Справжній град стріл обрушується на господаря Замку Павутиння, за ним бігають воїни, що віддалено нагадують роботів з «Зоряних війн» Лукаса… Остання крапка в історії Васідзу – його падіння замертво перед своїми солдатами.

Найкрасивіша версія з’явилася у 1971 році завдяки Роману Поланскі. Його «Макбет» канонічний, стрункий, витриманий та вивірений. Правда, не без зміщення акцентів та деяких режисерських алюзій… При всьому при цьому фільм виглядає дорого й розкішно.

З похмурих текстів режисер витягує яскраву картинку та неоднозначні акторські трактування. З посмішкою на вустах і вигуком «Хай живе король!» зрадник тан сам робить крок до власного фіналу. На екрані з’являється не просто смерть, а її деталізація, як в епізоді з вбивством короля: конвульсії вмираючого, контрольний удар в шию… Так само жорстоко та ефектно виглядає й смерть самого Макбета, відрубана голова якого в фонтані крові падає на кам’яну підлогу замку.

При всьому цьому шаленість Макбета Поланскі вирішує виключно через вираження його душевного стану. Зовнішньої розхлябаності та занедбаності, що дозволяли ранні режисери, в цій роботі немає. Макбет зовні підтягнутий, акуратний та владний. Самовладання короля не залишає ані на хвилину (виняток – бенкет з привидом – тут спотворення вигляду закладено Шекспіром, проте навіть воно виглядає гідно, по-королівськи).

Безумовний плюс фільму, крім усього іншого, – молоді обличчя. Попередніх Макбетів та оточення грали літні актори. А Поланський робить ставку на молодість. Молодість та жорстокість – ось козир його екранізації. А вибухнувша сексуальна революція дозволила показати ще й Леді Макбет в усій її красі (у сцені сомнамбульного миття рук королева повністю оголена) – тенденція збережеться у деяких наступних екранізаціях «Макбета».

В цілому, з усіх бачених кіноМакбетов, саме версія Романа Поланскі мені продовжує бути цікавою після першого-другого перегляду. «Смачні», вибудовані кадри, широта й глибина охоплення (це не просто історія вбивства, це побут та звичаї Шотландії, проявлені в кадрах підготовки бенкету, в звуках народних пісень, в епізоді з традиційними танцями…). Так само глибоко підійшов режисер й до батальних сцен. Його солдатам віриш, його облоги переконливі, а мечі – вражають на смерть.
До цього фільму хочеться повертатися знову.

Макбетовского октет. Частина друга.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *