Уленшпигель, пес и цапля – тройка театральных триумфаторов
Актер профессионального театра может позволить себе отработать спектакль спустя рукава: мол, голова болит, настроение на нуле или просто облом. И такие примеры имеют место в национальных, академических театрах… Сегодня сыграл чуть лучше, завтра, много хуже – плевать! Будет следующий спектакль, быть может что-то в актерской игре изменится, а если нет, еще более плевать! Зритель, которому театр еще не чужд, продолжает покупать билеты на спектакли, ведь выбор у него совсем не большой, к чему ж тогда стараться?
Кардинально иная ситуация в аматорских театрах. Вчерашние школьники, студенты, рабочая молодежь – одним словом люди на голом энтузиазме делают свои пробные шаги в огромный неизведанный мир театра. Бросаются они в работу как в омут, с головой, выдают на гора нечто настолько нешаблонное и энергетично переполненное, что за такими работами хочется наблюдать.
За аматорскими новинками позволяет следить Киевский театральный фестиваль. В конкурсной программе 2010-го года – более 15 уникальных работ. Каждая труппа неповторна по всем показателям: возраст (от пионера до пенсионера), число актеров на сцене (от дуэта до целой роты), образование (не все еще школу закончили), литературная основа постановки, профессиональное образование постановщика и пр.
Достойны отдельного рассказа каждый из спектаклей, но после подведения итогов остаются лидеры по мнению фестивального жюри, на которых и концентрируется свет прожекторов. Итак, в объективе две пьесы современности.
Народный театр «Арсенал», работающий на базе Центра художественного и технического творчества «Печерск» свое вдохновении нашел у Григория Горина, чья пьеса «Тиль» имела оглушительный успех в театре «Ленком». Поэтому режиссеру Михаилу Бондаренко оставался единственный путь собственного развития: выбивать стул из-под устоявшегося образа ленкомсовского спектакля.
У Бондаренко в «Арсенале» нет Караченцева и Чуриковой, зато есть неоспоримое преимущество перед Марком Захаровым – мобильный зрительный зал. Решение постановки на Печерске просто как все гениальное – зрители, ака воды Красного моря разверзлись пополам, актеры, в свою очередь воспользовались этой лазейкой, и все действие состоялось не перед зрителем, а между ними. Сложное решение? Вряд ли. Но органичное и любопытное для пьесы, в которой нужно хватать зрителя за внимание и не отпускать ни на секунду.
Известный сюжет, средневековая жестокость, зависть и предательство, замешанное на любви. Что из перечисленного близко актерам, не известно, но то, что зритель сопереживал происходящему, шарахался от чумных и ненавидел доносчиков – очевидно. «Живая» сценография с деревянными лавками, столами и полной непредсказуемостью откуда в следующий момент появится тот или иной персонаж, увлекала и не позволяла отвлечься от происходящего. А шикарная актерская палитра представила персонажей на любой вкус. Два действия приковывающие всецело внимание, живущие полноценной жизнью и вызывающие бурные обсуждения по завершению.
Зовсім інша ситуація в Народному студентському театрі-студії «Вавилон», що веде свою діяльність на базі НПУ ім. Дрогоманова. Режисер та головна рушійна сила театру Ірина Савченко с самого початку вирішила театральну політику на користь перлин української літератури, найкращі приклади мовної та літературної спадщини та сучасні життевоздатні твори. Тож, до конкурсу була представлена робота «Ромео і Жасмін», за твором Олександра Гавроша.
На кожну репліку, кожний епізод літературної основи у режисера знайшлось погодження. Втілення героїв-тварин на сцені завдяки тонкій роботі з костюмами: простим і незамислуватим, але доволі точним і влучним. Магія прибудинковому двору, де розгортаються події вистави вирішується бюджетним чином, без неймовірного залучення коштів, але саме таке рішення запевнює глядача у безпосередньому перебуванні саме в селищі, і саме на хазяйському подвірні…
Режисера задовольнила пьеса в цілому, при цьому вкрай засмутила фінальна точка. Тож, режисер виступив співавтором того сценічного прочитання твору, який став до репертуару театру «Вавилон» і в рамках якого студенти мають нагоду доторкнутися до чарівного світу театру, відчути себе акторами, вступити в особисту боротьбу з власними комплексами… та найголовніше, закохуватися знову і знову в чудові твори української літератури, знати їх досконало навіть із середини, та популяризувати багату та мелодичну українську мову.
Дві вистави, на думку членів журі фестивалю «Київська театральна весна 2010» випередили інших. Та хіба означає це, що інші роботи залишилися за бортом глядацької уваги? Багато разів НІ! Адже і «Розмова якої не було» (театр-студія «Добрий ранок») з дитячими гойдалками на сцені та зовсім не дитячими сюжетними поворотами; і «Шахова казка» (Народний театр-студія «Гармонія») з акторським складом більш ніж 60 (!) талановитих діточок одночасно на сцені; і тіньова вистава, що в столиці немає аналогів, за назвою «Шепіт підсвідомості. Сни» (театр-студія «Papasony»); і приклад театру абсурду з роботою «Між двома стільцями» (Народний студентський театр «Екіпаж»); і інтимно-камерно-мопассанівське «Хай живе розлучення!» (Народний театр «У Білій вітальні») та безліч інших вистав безперечно заслуговують на глядацьку увагу. Тож, якщо професійний театр припинив вас переконувати, будьте певні, що чудовою альтернативою такому випадку може стати аматорський театр – завжди живий і непередбачуваний.
