Улов до Дня рибалки. Сезон 2018/19. Обгризений скелет (частина 2)

Справа йде до своєї розв’язки. Сьогодні – решта з номінації «Обгризеного скелета», а там вже й до «Золотих рибок» недалеко.

Обгризений скелет +

Тож, наступна категорія вистав, яка вигідно відрізняється від попередніх тим, що деякі зі складових успішної постановки вони мають, проте, кількість наявного суттєво поступається відсутньому. Тому і знаходяться в цій категорії. І таких вистав в сезоні нараховано 9.

Серед них – вистави, які або ще недорозносилися, як історія із «Лялькою, що змінила світ» з ТЮГу на Липках. Або відверто зносилися з часом, як, наприклад, «Євреї нашого двору» Кримського музичного театру, яку Сергій Сміян поставив ще 2002 року.

Є вистави, які від початку недопоставили. Драматургічна основа вистави «Force Play» Малого драматичного театру – п’єса «Міст» Маріо Фратті. В оригіналі місце дії – власне, міст, на який спершу видерся потенційний самогубець, а згодом – поліцейський. Психологічна напруга сюжету застигла попід хмарами. Тому, режисерське вирішення щодо переносу місця дії на ресурсну веранду театру – блискуча ідея! Замість мосту – край даху, плюс дихаючі декорації міста…
Але на цьому, власне, все. Режисерський запал тут завершився, тонка психологія перетворилася на брудну перепалку, а коли одноманітність заїдала навіть акторів – вони вдавалися до невиправданої ненормативщини…

Враження від деяких вистав – постановник вважає за достатнє випустити актора (акторів) на сцену, який напам’ять переповість текст драматурга, після чого очікує неймовірний захват глядача.
Так, це правда – п’єси наразі читають досить не багато… Тому, певний відсоток в залі присутній з числа тих, хто гадки не має про що саме історія. Можливо, є й такі, кого задовольняє подібний «радіотеатр». Але до театру таке не має відношення.
Тож, серед не придумавших що робити, або вигадавших, що робити нічого не потрібно – київський «Людський голос» за Жаном Кокто в Центрі Курбаса та білоруський «Метод» Гомельського молодіжного театру. Цікаво, що в Києві йде свій Гольсеран, і банальне читання діалогів видається дивною ідеєю для міжнародних гастролей.

До того ж Кокто із Гольсераном – досить непогана література. Сумніше, коли і сам текст викликає питання, і з постановкою не дуже заморочувалися… Такими є, наприклад, явно кон’юнктурні тексти – «Тайна буття» Тетяни Іващенко, яка йде в Національному драмтеатрі Франка або «Полусмак останнього кохання» Володимира Петранюка, що в репертуарі театра «Дзеркало». В одному випадку – кохання Франка, в іншому – Шевченка… Але й написано пафосно, і поставлено безвигадливо.

На вичавлювання сльози націлені «Діти криги» Литовського національного драмтеатру. Виставу показали в рамках фестивалю «Марія», й свої схлипування вистава цілком отримала. Голки під нігті – основний інструмент цієї вистави з Вільнюсу.

Ще одна категорія вистав, в яких режисери беруть до постановки матеріал, що називається, «не по Сеньке шапка». Мати в репертуарі «Equus» Пітера Шеффера – неймовірне щастя. Але самої назви – замало. Показані ясельні потуги Театру Єсіних лише розпалили бажання до соковитої постановки «Equus», якої Україна наразі не має.

Обгризений скелет ++

І десятка вистав, яка хоча і знаходиться в категорії «Обгризених скелетів», має і певний свій задум, і яскраву родзинку… У постановці щось пішло шкереберть, і тому цей алмаз не було огранено до стану діаманта – така індивідуальна історія кожної з цих вистав.

Потенційно ресурсне поєднання молодої енергетики квінтету випускників-лялькарів з їх ляльковими аватарами, пісенним матеріалом та живим виконанням. У проекта «ЦеШо» в ДАХу, здавалося, всі шанси «лялькового кабаре», але не зійшлися зірки… Всі елементи хоча й опинилися під однією назвою, але взаємного проникнення не відбулося…

Закоркованою виявилася дорога на маршруті від гарного задуму та придуманої вистави до її повноцінного втілення – «Ваня» Театр юного глядача з сербського міста Крагуєваць, «Verba» Національного драмтеатру Франка та «Про що мовчать жінки» театральної агенції «ТЕ-АРТ». Максимально різні вистави, театри, режисери, але в усіх одне й те саме – вигадати – вигадали, круте сценографічне вирішення… А далі треба було працювати із акторами… На цьому постановка й зупинялася. До того ж, у кожного з різних причин – від сумнівних акторських можливостей в одному випадку, до непрофільності в іншому. А з молодими акторами та ще й на великій сцені все ж треба режисерові працювати, а не лише випустити у ладно вигаданий сценографічний світ (це вже не кажучи про драматургічні згвалтування та пошматовані причинно-наслідкові дії)…
(судячи зі недавніх постерів «жінок що мовчать», головний акторський ґеп вдалося виправити…)

Програма «Mim-art» Київської циркової академії та перформанс Центр Курбаса «Гра життя» – не вистави в повному розумінні цього слова. Проте, органічному сприйняттю дійства суттєво заважають процес заради самого процесу, і певні нафталінізми (голка, що стрибає по вінілу на запису чи обмежений музичний підбір…)

Наступні вистави – от прямо шкода що все так вийшло – потенціальні можливості такі, щоб точно не знаходитися в цій категорії.

«Віденська кава» – друга п’єса Дмитра Корчинського, яка побачила світ у вигляді вистави. І за авторським задумом – крута історія, де на п’яті віденської кав’ярні одномоментно перетинаються одіозні історичні фігури – зустріч якої не сталося, але була б цілком ймовірна… Читати текст – задоволення – яскрава придумка, соковиті діалоги, майстерне оперування фактологією… До тексту ще б драматургічної обробки, побудови сцен – була б відмінна п’єса! Крім того, сильно засмутила вкрай умовна режисура – вся композиція за принципом сиди тут – говори туди… Актори так і робили… І від того враження дуже не дуже…

«Полювання на Снарка» Криворізького інклюзивного театру «Краще разом» – фантастична ініціатива. Можливість потрапити на сцену тим, хто не міг про таке й мріяти. В проекті існує навіть пандус на сцену!
Спіткається все знову ж-таки через втілення – воно номінальне. Ідея використання матеріалу Льюїса Керрола, де рівнів трактування – світ за очі – ефектна. Помножена на соціальний характер самого театру – треба захоплюватися – але немає чим. Частина стопкадрових моментів – насправді прекрасні. Але загальний візуальний несмак та загальне безрежисур’я не дають цьому прекрасному можливостей до розвитку.

«Війна» Ларса Нурена – в чомусь осучаснена версія «Украденого щастя», яка розгортається на тлі війни, без конкретної геоприв’язки, що робить текст універсальним. Версія Національного драмтеатра Франка наштовхнулася на суттєвий кастинговий провал. Ну і зашкарублі штампи настільки вїлися в акторів, що текст про виставу назвав «Програна ВІЙНА штампів».

Вистава «Клас» Театра драми і комедії на лівому березі Дніпра – певно, найнеочикуваніший представник в цій категорії. Але це не помилка.

Режисер вистави – Стас Жирков подвоїв цього сезону власну скарбничку того, що йому вже гарантує місце в театральній історії, в підручниках тощо… На просторі українського театру саме з його легкої руки з’явилися форми, до того тут не використовувані, за якими режисера не просто впізнають, а ще й наслідують. Революція «Дівчини з ведмедиком» на заспаній сцені Театру на Подолі і розвиток концепту в інших своїх роботах (напр. «Полювання на себе») – яскравий приклад максимального наповнення мінімального сценічного навантаження.
Або модель, опробувана в «Отелло/Україна/Facebook», та згодом отримавша наслідування в роботах колег… Умовно вичерчена лінія без драматургічного розвитку (без яскраво виражених зав’язки із розв’язкою), а шляхом підбору сюжетів за духом самої ідеї… Палітра думок щодо обраної тематики, відкрита можливість до безкінечного доповнення конкретними прикладами… Про театральний вибух «Отелло» буде окремо і не в цьому розділі…

А ось «Клас» – вимушена екстренна посадка поза запланованого аеродрому з нашвидкоруч підготованим драматургічним парашутом. Після 2-3 історій все стає більш ніж зрозуміло, розвитку не передбачено, а часу на драматургічне доопрацювання немає…
Й головна родзинка в успіху моделі «Отелло» в тому, що актори мають купатися у драматургії, їм має бути що грати. «Клас» – більше подібний до маніфесту на шляху відкриття для сцени непопулярних тем (перший подібний дотик до теми булінгу). При цьому подібність історій виводить акторів на самоповтори, а звідси й крикливість та нарочитість викладення матеріалу.
Все це аж ніяк не применшує соціального значення «Класу» для театру – воно беззаперечне. І разом з тим – недостатнє для того, щоб розмістити існуючу версію вистави в іншій категорії…

Наступна категорія – НЕДОСМАЖЕННЯ – вже наступним текстом.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *